Крига. Частини ІII–ІV

Прокинулася стара Веліцька; обгорнувши довкола артритного пальця нитку для гаптування, немов вервицю, вона заходилася проказувати у вогонь тривожну молитву. — Omnem spem et consolationem meam, omnes angustias et miserias meas… — Великий дзиґар цокав над головою, цифри калатали в голові. Сиділося мовчки, погладжуючи Мацюсеві розкуйовджену чуприну, й насолоджувалося тим солоним задоволенням — наче шляхетним усвідомленням пережитої зради, — що, отож, зовсім мені не боїться, не тремтиться при кожному грюканні дверей і тупанні ніг прислуги, не чекається у напрузі вторгнення жандармів. Прийдуть — то прийдуть; не прийдуть — то не прийдуть. Знову — це була одна з таких митей — подумалося про панну Юлію. Панна Юлія, батько — жодну із цих фіґур пам’яти не змоглося уявити собі тремтячою від страху перед невизначеним майбутнім. Поразка — то поразка: що ж, сталося, тепер ідемо на каторгу або вистрибуємо з вікна. Те, чого не існує — минуле, майбутнє, — над ним немає жодної влади. Ніхто їх не присоромить. Вони безстрашні — але чого таки бояться передусім? Хіба що себе. Обоє будували великі плани — про незалежну Польщу, про зручне життя, — які не з їхньої вини не збулися. (А чия то була провина?) Дзиґар пробив одинадцяту. Опівночі треба замінити у вікні лампу на тьмічку. Може, японці зауважать знак; може, встигнуть улаштувати втечу. А може, й ні.

— Буде ліворуція? — допитується Мацюсь, перевернувшись клубочком на інший бік. (Ліворуція сниться йому якимось Пєґнаровим драконом, який пожирає людей, рублі й забавки, а породжує лише сонных рабов). Прийде сьогодні? Не революція, ні. Це інша казка, королівська. Казку, казку дядечко розповість! — негайно просить він. Тож розповідається казку — про старого короля, котрий, схоплений ворогами, удався до забороненого відьмацького знання й утік від земних переслідувань у підземні краї, до Оберненого Світу, де чорне Сонце із поламаним промінням морозить пасовища заліза, якими галопують мамути, а духи годуються тінями життя, допоки не зберуть із них досить сили, щоби вибитися до горішнього світу, поміж синів і дочок Тіла. Король, зійшовши до мамутів, сам віддав своє тіло землі. Десятки відьмаків і владарів намагалися, але не пройшли; проте король — усе ж король. Та з кожним днем було йому під чорним Сонцем холодніше й холодніше, і замерзав він на луках іржавого металу щоразу більше, в нього виросла борода з бурульок, кров йому на зимний камінь обернулася, волосся укрилося памороззю, шкіра стала наче дзеркало. Коли він спробував повернутися з тьмітла на світ Божий, то лише льодовиком великим, незґрабним, льодовиком повільним на поверхню землі підносився, — люди мерехтіли довкола, немов танцюючі комашки-світлячки, мрик-смик і немає; а коли йому вдавалося когось торкнутися, той одразу згасав і помирав, заморожений; а коли він намагався до когось заговорити, то лише ревіння сибірської сніговиці із себе видобував; а коли давнім ворогам помститися надумав, то йому вже навіть мститися не хотілося, таким він був зимним. Що ж йому робити, із мамутами мерзнути до кінця часів? Ах, але король мав хороброго сина, — який був іще занадто малий, щоб допомогти йому, коли вороги схопили короля, але тепер він прибув на поклик батька й… І як королевич його врятує? Сам ступить до Підземного Світу? То замерзне й він. Якщо підійде до батька крижаного, — то батька не торкнеться, бо тоді жахливий мороз його негайно уб’є, стинаючи тіло тепле, чутливе. Як, отож, королевичу витягти короля із країни мамутів?