Крига. Частини ІII–ІV

— Ви й справді вже більше не знетьміднювалися.

Погляд і погляд, постала симетрія згубної інтимности; однак не відвелося очей.

— Ні. Ба більше, панно Крістіно, я н е х о ч у знетьміднюватися.

Вона усміхнулася; у цьому була омана — вона згасила усмішку.

— Скажіть-но мені, але щиро, чому ви відпустили Єленку?

— Як же я міг не відпустити її до санаторію!

Вона надула губки.

— Ви знаєте, що я маю на увазі.

— Так. — Зітхнулося. — Я не можу вам відповісти.

— Ви не хочете!

Стиснулося її долоню.

— Ні, панно Крістіно, власне хочу, хочу. Але… Це тільки тут лютовцям, людям Зими, тільки їм й Ізмаелям дана ця певність, ця геометрична послідовність форми душі. Я ж тоді систематично знетьміднювався, був дитиною вогню. А ми, люди Літа, ми, що ж ми… Дим, метелик, веселка. — Дмухнулося надутими щоками, махнулося, видихаючи, другою рукою. — Ми робимо щось, або чогось не робимо, а потім решту життя сушимо собі голову, чому сáме так учинили.

… Відпускаю її, сам не знаю чому; не відпускаю її, сам не знаю чому; відпускаю або не відпускаю однаково без причини, яку міг би вам, панно, назвати. Я втікаю з Іркутська і сам не знаю чому; не тікаю і сам не знаю чому; я тікаю або не тікаю, та не оповім. Я шукаю батька, а чому — сам не скажу; я не шукаю батька, а чому — сам не скажу; шукаю або не шукаю — однаково таємниця. Я зроблю щось лихе й не знайду в собі арґументу за чи проти; я зроблю щось благе й не знайду в собі арґументу за чи проти; я зроблю щось лихе чи благе так само без жодної рації, висловленої арґументами в той чи інший бік.

— Яке чудове виправдання усякого негідництва!

— Я не виправдовую себе. Я покладаю на себе відповідальність.

— Відповідальність? Яку відповідальність! Ви ж вважаєте, що не існуєте!

— Отож бо. — Махнулося знову.

Вона висмикнула долоню, обурена. Повернулося до пакування. Вона сиділа не цілком огорнена в темну шубу, вкрита наполовину тінню, наполовину світінню, потираючи й далі незігріті ручки. Кіт, попри все, протиснувся до покою; він обтерся об ніжки панночки й одразу ж вистрибнув на ліжко. Зігналося його згорнутими сорочками. Він показав пазурі.

— Не розумію, як ви так можете… — продовжувала вона, промовляючи в повітря. — Не існуєте — проте й далі, як інші, працюєте, балакаєте, живете між людьми…

— Ви, панно, не розумієте… адже я жив, жилося так від народження. Що змінилося? Тільки те, що постала додаткова точка спостереження, — показалося на шию, — точка на потилиці, де ви можете побачити все це насправді, тобто в усьому неіснуванні.

— Я не вірю. Це якесь безумство.

— Навпаки: це власне і є вихід із божевілля. Ми всі в Літі піддаємося цій омані, цьому обманові мови, звичаїв, міжлюдських конвенцій: що ми існуємо. Натомість правда зрозуміла нам зі самого початку, на початку — від народження, у дитинстві: ми не скажемо «я», допоки мати, нянька, сім’я нас не змусять. А потім брехня нашаровується на брехню, звички зміцнюють інші звички, аж нарешті ми узагалі забуваємо, що можлива інша мова, не підвішена на міжлюдських оманах, не вийнята із кривих дзеркальних відображень, — мова істини, мова того, що передує «я» і словам, сказаним отим «я». Нам навіть на гадку не спаде запитати себе!.. Ворушиться рукою, підноситься річ — піднеслося пачку книжок, обв’язаних шпагатом, — і ми кажемо: «Я підняв». І так воно триває, — ми бачимо тіло в срібних відображеннях, у дзеркалах очей інших людей, висловлюємося їхніми мовами, які також приходять ззовні, засмічуємо собі чуття й думки матерією: так воно і росте — «я», «я», «я».