Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
— А чи не пора, міс Скарлет, заколоти льоху?
— Що, закортіло поласувати тельбухами? — осміхнулася Скарлет.— Я б і сама покуштувала свіженької свинини, тож якщо стоятиме на погоді ще кілька днів, гадаю, ми...
Мелані не дала їй договорити, завмерши з ложкою біля рота.
— Чуєш, люба? Хтось їде!
— І кричить,— стривожено докинув Порк.
У свіжому осінньому повітрі вже виразно чувся тупіт кінських копит, прискорений, як биття наполоханого серця, і долинув дзвінкий жіночий голос:
— Скарлет! Скарлет!
Усі збентежено перезирнулись і за мить посхоплювалися з місць, відсовуючи стільці. Хоч голос звучав пронизливо гостро зі страху, вони розпізнали його: це гукала Селлі Фонтейн, що годину тому була завітала до них дорогою на Джонсборо. Кинувшись гуртом до передніх дверей, вони й побачили її, як вона чвалує під’їзною алеєю на спіненому коні до будинку — волосся розмаяне, капелюшок теліпається за плечима на стрічках. Галопом підскочивши ближче, вона, не осаджуючи коня, махнула рукою назад — туди, звідки примчала.
— Янкі надходять! Я бачила їх! Там на дорозі! Янкі!..
В останню мить перед східцями веранди вона шарпнула коня вбік, у три стрибки проминула травник і, як на полюванні, перемахнула чотирифутовий живопліт. Потім до них долинув важкий стукіт копит з заднього двору й стежки між негритянських хатин, і вони зрозуміли, що Селлі гайнула навпростець через поля до Мімози.
На хвилину всі завмерли, як громом прибиті, а тоді Сьюлін та Керрін почали схлипувати й судомно хапатись одна за одну. Вейд наче прикипів до місця і тільки тремтів, неспроможний навіть плакати. Сталося те, чого він боявся від тієї самої ночі, коли вони втікали з Атланти. Янкі прийшли його забрати!
— Янкі? — непорозуміло озвався Джералд.— Таж янкі вже були тут.
— Мати Божа! — скрикнула Скарлет, перехопивши наполоханий погляд Мелані. Водномить промайнули крізь її пам’ять усі жахи останньої ночі в Атланті, руйновища будинків за містом, численні розповіді про гвалтування, тортури й убивства. Вона знову побачила в холі солдата-янкі зі скринькою Еллен у руці і подумала: «Я помру. Я зараз помру, ось тут, на місці. Мені здавалося, що все це вже минулось. Я помру. Я більше не витримаю».
Потім погляд її впав на осідланого коня на припоні — Порк мав їхати верхи до Тарлтонів з якимось дорученням. Її кінь! Єдиний у неї! Янкі заберуть і коня, і корову з телям. І свиню з поросятами... Ох, і скільки ж це довелося наморочитись, поки зловили цю льоху з її вертлявим поріддям! А вони заберуть ще й півня, і квочок, і качок, якими Фонтейни поділилися. І яблука та ямс із комори. І борошно, і рис, і сушений горох. І гроші з янківського гамана. Заберуть усе чисто й залишать їх подихати з голоду.
— Нічого їм не перепаде! — вигукнула Скарлет уголос, аж налякавши всіх: чи не схибнулася вона з переляку? — Я не голодуватиму більше! І їм нічого не перепаде!
— Про що це ти, Скарлет? Що з тобою?
— Кінь! Корова! Свині! Нічого їм не перепаде! Я не попущу, щоб вони забрали!
Вона враз обернулася до чотирьох негрів, що збилися в дверях, чорні обличчя попелясто-сірі зі страху.
— На болото! — рвучко кинула вона.
— На яке болото?
— На болото над річкою, дурні! Заженіть свиней на болото. Усі ви. Хутко. Порку, ти й Пріссі залізьте в льох і дістаньте звідти поросят. Ти, Сьюлін, разом з Керрін накладіть повні кошики харчів, скільки подужаєте нести, і тікайте з ними в ліс. А ти, Мамко, спусти назад срібло у криницю. І слухай, Порку! Та не стій таким туманом! Забери з собою тата. Не питай мене, куди. Куди хочеш! Іди з Порком, тат. Молодець татко, слухняний.
Хоч у якому збентеженні вона була, а все ж подумала про те, як вигляд синіх уніформ може подіяти на потьмарений Джералдів розум. На хвильку вона примовкла, безпорадно стиснувши руки, коли це почула розпачливе схлипування малого Вейда, що чіплявся за сукню Мелані, і мало зовсім не стерялася.
— А мені що робити, Скарлет? — серед навколишніх зойків, плачів і шоргання ніг голос Мелані прозвучав на диво спокійно. Тихий цей голос, дарма що сама вона була бліда як стіна й тремтіла усім тілом, протверезив Скарлет, нагадавши, що всі чекають її наказів і покладаються на неї.
— Корова й теля,— швидко сказала вона.— Вони на старому вигоні. Бери коня й зажени їх усіх на болото і...
Ще й не скінчила вона думки, як Мелані відірвала Вейдову руку від своєї спідниці й уже збігла східцями, на ходу підбираючи поділ. Скарлет лише встигла побачити, як вона зблиснула худими литками у маєві спідниць та білизни і вже була в сідлі, а ноги її вільно звисали над стременами. Мелані схопила поводи й вдарила п’ятами коня по боках, але раптом осадила його, і обличчя її скривилося від жаху.