Поїзди особливого призначення
- Автор: Грабал Богумил
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзди особливого призначення». Краткое содержание книги:
За цією повістю чеський режисер Їржі Менцель зняв одноіменний фільм, який у 1967 році отримав премію Оскар, як найкращий фільм іноземною мовою.
Життю учня залізничного диспетчера Мілоша Грми не позаздриш. Німці окупували його країну, дідуся переїхав ворожий танк, а літаки союзників регулярно бомбардують сусідні міста. Особисте життя складається невдало, примушуючи замислюватися про суїцид.
Проте Мілош сповнений рішучості попри все стати справжнім чоловіком. Прикладом для наслідування йому служить диспетчер Губічка, який активно співробітничає з місцевими партизанами...
Українською мовою раніше не видавалася
«Mutti, Mutti, Mutti!» — кричав він, а я дивився на нього, харкав кров’ю, і знав, що цей вояк кличе не свою матір, а матір своїх дітей, бо він був уже лисий, коли я нахилився до нього, то аж злякався, побачивши, який він схожий на пана диспетчера Губічку. А він все притискав руки до живота і невпинно ішов на місці, дряпаючи підошвами важких чобіт сніг і промерзлу глину, так наче хотів утікти подалі від свого простреленого тіла.
Я розкинув руки і ліг на спину, з кутка моїх уст текла кров, а груди горіли. Тепер і я усвідомив те, що бачив наперед пан диспетчер Губічка, що мені вже кінець і лишилося тільки одне — чекати, коли вилетить у повітря той поїзд, що в цій ситуації мене в будь якому разі чекає смерть, або я помру від рани, або німці, якщо знайдуть мене живого, повісять чи розстріляють, як вони звикли це робити, я збагнув, що мені призначено іншу смерть, ніж та, на яку я замахувався там, в Бистиці у Бенешова, тільки було шкода, що я прострелив живіт тому німцеві, який зараз крокує поряд, тримаючися руками за живіт, я знав, що йому теж вже ніхто не допоможе, бо рани живота смертельні, що смерть, до якої крокує цей німець, далеко і він ніколи до неї не дійде, бо йде на місці, викрикуючи в такт:
«Mutti, Mutti, Mutti…»
Його військові чоботи дряпали мені мозок. Я перевернувся, на ліктях підповз до ніг і обхопив їх руками, намагаючись спинити, але не зміг, вони рухалися з такою силою, як поршні якоїсь машини. Я витяг з кишені мотузок, яким прив’язував номерки до велосипедів та візочків, які пасажири здавали в багаж, витер кров і зав’язав один кінець мотузка навколо одного чобота, а коли ноги порівнялися, накинув його на другий чобіт, на мить ноги перестали марширувати, але потім рвонулися, сила машини розірвала мотузок і ноги знову зачовгали по землі, навіть додали швидкості, а вояк ще гучніше заволав:
«Mutti! Mutti! Mutti!»
Він нагадав мені про те, про що я не хотів думати, як мама буде вранці стояти за фіранкою, чекаючи на мене, а я вже ніколи не прийду, не заверну з майдану на нашу вуличку, а вона не ворухне фіранкою на знак того, що чекає, що бачить мене і рада моєму поверненню, бо мама ніколи не спить спокійно, коли я на нічній, так само мабуть і дружина цього вояка від того дня, як він на фронті, також не спить, також стоїть десь біля вікна і чекає, чи не заверне хтось на вуличку і чи не буде це той, хто зараз крокує на місці і кличе її, йде і йде, але наближається лише до смерті. Я припіднявся і крикнув йому у вухо: «Ruhe! Ruhe!». («Тихо! Тихо!»)