Поїзди особливого призначення

«Mutti, Mutti, Mutti!» — кричав він, а я дивився на нього, харкав кров’ю, і знав, що цей вояк кличе не свою матір, а матір своїх дітей, бо він був уже лисий, коли я нахилився до нього, то аж злякався, побачивши, який він схожий на пана диспетчера Губічку. А він все притискав руки до живота і невпинно ішов на місці, дряпаючи підошвами важких чобіт сніг і промерзлу глину, так наче хотів утікти подалі від свого простреленого тіла.

Я розкинув руки і ліг на спину, з кутка моїх уст текла кров, а груди горіли. Тепер і я усвідомив те, що бачив наперед пан диспетчер Губічка, що мені вже кінець і лишилося тільки одне — чекати, коли вилетить у повітря той поїзд, що в цій ситуації мене в будь якому разі чекає смерть, або я помру від рани, або німці, якщо знайдуть мене живого, повісять чи розстріляють, як вони звикли це робити, я збагнув, що мені призначено іншу смерть, ніж та, на яку я замахувався там, в Бистиці у Бенешова, тільки було шкода, що я прострелив живіт тому німцеві, який зараз крокує поряд, тримаючися руками за живіт, я знав, що йому теж вже ніхто не допоможе, бо рани живота смертельні, що смерть, до якої крокує цей німець, далеко і він ніколи до неї не дійде, бо йде на місці, викрикуючи в такт:

«Mutti, Mutti, Mutti…»

Його військові чоботи дряпали мені мозок. Я перевернувся, на ліктях підповз до ніг і обхопив їх руками, намагаючись спинити, але не зміг, вони рухалися з такою силою, як поршні якоїсь машини. Я витяг з кишені мотузок, яким прив’язував номерки до велосипедів та візочків, які пасажири здавали в багаж, витер кров і зав’язав один кінець мотузка навколо одного чобота, а коли ноги порівнялися, накинув його на другий чобіт, на мить ноги перестали марширувати, але потім рвонулися, сила машини розірвала мотузок і ноги знову зачовгали по землі, навіть додали швидкості, а вояк ще гучніше заволав: