КГБ СРСР. Спогади опера

Прийшов у свій кабінет і одразу доповідаю телефоном своєму начальнику, так, мовляв, і так, причіп з італійськими номерами без тягача і без охорони посеред поля вже півдоби мерзне, прошу санкцію до його перевірки власними силами і отримую стандартне – чекати подальших інструкцій, без команди – ні кроку. – Єсть.

День пролетів у звичних турботах: вишукував по селах своїх «вірних агентів», що завжди ховались від мене, як миші від кота, бо знали, що треба на цей раз вже щось писати, минулого ж разу обіцяли, а писати було нічого, а видумувати було ліньки.

Вже закінчився робочий день, удома повозився з дітьми, переглянув програму по телевізору «Час» — ой, що робиться, невже і справді говорити можна все, навіть начальство критикувати, та де там начальство, ідеї комунізму і ті під сумнів ставляться… Що ж буде? Невідома прийдешня мгла завжди лякає.

Вже потягнувся до полиці з книгами, ось позавчора пощастило вилучити у «вошивих інтелігентів» заборонений роман «1984» Джорджа Оруелла, треба дочитати, бо начальник вже нагадував, питав коли книгу привезу, видно теж цікавиться забороненим.

Начальник мій, підполковник Коля Ляхович, треба сказати, це не той самодур що був у нас раніше, а людина столична, думаюча, відповідальна і тактовна. І тактовна не тільки з нами, але й з усіма. Перед першими секретарями не стелиться, добуту операми інформацію про безгосподарність, крадіжки та привласнення з використанням службового положення і самодурство «особами приближеними до тіла» надає в райкоми не усно, як його попередник, а як і годиться, через реєстрацію у секретарів, що викликає тихе невдоволення і навіть страх у районних «власть імущих». Та й вилучену літературу і касети з каверзними піснями не реєструє, знає що такі реєстри можуть колись зламати людські долі… Боюсь такий довго у нас не затримається.

Годині о десятій вечора в двері постукали: Коля Ляхович власною персоною.

- Поїхали, — коротко але ясно наказав він. Внизу, біля під’їзду всюдихід ГАЗ–66 будка з київськими номерами і емблемою міністерства зв’язку СССР.

Залазимо в будку, там всередині горить справжня буржуйка, гріються якісь люди. Знайомимся: підполковник і два капітани – бригада київського ОТУ (оперативно–технічне управління центрального апарату КГБ УССР – займається технічним забезпеченням оперативно–розшукової діяльності. Це саме вони встановлюють за вимогою оперативників всілякі там прослушки, підгляди, займаються радіоперехватом, телефонними прослуховуваннями і технічним, тобто фото-, кіно–і аудіодокументуванням в інтересах КГБ і прокуратури «протиправної діяльності ворожих і злочинних елементів»). Тут же в будці ще один майор Василь Васильович, мій яготинський колега, а також і…

— Привіт викормишам ташкентського «осиного гнізда», — щира знайома і майже рідна посмішка людини, з якою є що згадати і з якою по душам не спілкувався вже років з п’ять. Все коли бачимось, то якось на ходу: привіт – привіт, а завжди так хочеться послухати і сказати щось потаємне. Тоді, коли ми вчились, якось трапилась пожежа в московській дзержинці, як називали між собою опери Вищу школу КГБ СССР імені Дзержинського. Про пожежу якимось чином дізналися іноземні кореспонденти, а потім світова преса друкувала фоторепортажі і коментарі, і всі вони мали приблизно однаковий заголовок «Горить осине гніздо КГБ». Так, з легкої руки закордонних борзописців, ми і стали називати всі свої гебешні учбові заклади.