Співробітник ЧК

А Силін, мовби нічого не помічаючи, говорив:

— Звичайно, людину розстріляти — це, брат, не просто, тим більше жінку. Особливо, якщо з незвички... Пам'ятаю, на фронті, ще до революції, з нашого батальйону втекло двоє, дезертирували... Добралися вони до залізниці, примостились у порожньому товарному вагоні, навіть від'їхали трохи, а на найближчій станції їх і схопили. Доставили прямо в нашу частину, влаштували польовий суд і — до розстрілу. Та як! Перед усім полком, щоб іншим не було унадно. Відвели нас з передової в ліс, вишикували ось таким чином... — Сплін пальцем накреслив на матраці велику літеру П. — Виводять, значить, дезертирів. А вони, сердешні, ледве йдуть. Один молоденький був, трохи старший за вас. Плакав. А другий — років під сорок, кремезний мужчи-на, полтавчанин. Іде, спотикається і все промовляє: «Змилуйтеся, люди, сім'я, дітки малі...» Дітки, мовляв, сиротами лишаються. Зібрались офіцери. Генерал промову виголосив, що, значить, як вони є дезертири, то це ганьба на весь полк, і нехай їх самі полчани і розстріляють. Зрозумів, як загнув?

Кликнули охочих. Усі мовчать, жодного не знайшлося. Тоді генерал звелів нашому батальйонному самому призначити. Той фельдфебеля послав. Фельдфебель, звичайно, собака, інакших я і не зустрічав. Обійшов він стрій, відібрав чоловік десять. Я думаю, слава богу, мене хоч обминуло! І тут, як на зло, він викликає: «Силін!» І вийшов я, хлопці, вбивати своїх же товаришів...

Поставили їх до дерева, очі ганчірками позав'язували. Розстрілом фельдфебель командував. Дали залп, а дезертири як стояли, так і стоять. Розумієш? Усі такі ж розумні виявились, як і я. Всі в повітря випалили. Фельдфебель трохи не луснув від люті. Генерал галасує: «Зрадники, до суду віддам!..» Вистрілили вдруге. І, повіриш, знову жодна куля в них не влучила! Молоденький не витримав такого жаху, впав і давай качатися по землі. Вік проживу — не забуду, як він кричав!.. Прив'язали його до дерева. Тільки з третього залпу і закінчили всю справу...

Силін дивився на вогник каганця, що коптів, і обличчя його, освітлене знизу, здавалося складеним з кутів і тіней.

— Ось як було, хлопці, — сказав він, помовчавши. — Там ми кого вбивали? Свого ж брата-фронтовика, такого ж бідака, як і ми самі. Не хотів він воювати казна за що. А цю шпигунку я б розстріляв і оком не змигнув! Це ж ворог! Не те, щоб тобі ворог чи, скажімо, мені, — всій революції ворог. Ти подумай: вона ж бариня, генеральська дочка, все життя в розкошах жила, іноземні мови знала, їй сам тільки наш запах гірший від цапиного, а пішла до нас у друкарки, щоб шпигувати.. Дуже треба нашого брата ненавидіти, щоб на таке зважитися! І наробила лиха. Та ще б нічого, якби на тому скінчилося... — Він покашляв у кулак. — Сьогодні вона що хотіла зробити? Передати німцям, що ми відвели матросів, центр оголили. Адже коли вони про це- довідаються — всьому кінець...

— Тепер не довідаються, — промовив Пантюшка.

— Гадаєш? А про того шпигуна, що втік, ти забув?