Співробітник ЧК
- Автор: Лукин Александр Александрович, Поляновский Дмитрий Иоганович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: П. Д. Резніков
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Співробітник ЧК». Краткое содержание книги:
У місто Херсон на роботу в ЧК направляють молодого малодосвідченого працівника. Юнак одразу потрапляє у вир незвичайних подій. У місті діє шпигунська організація, яка веде підривну роботу проти Радянської влади, і молодому чекістові доручають викрити ворогів. Багато небезпечних пригод зазнав співробітник ЧК, перш ніж йому вдалося виконати це важливе завдання.
Образ молодого героя, що прагне до подвигу, не шкодує свого життя в ім'я торжества правди, глибоко хвилює, викликає захоплення.
- Товаришу Силін, ви куди?
Побачивши Альошку, той не висловив ні здивування, ні радості, ні досади. Тільки сказав стомлено:
- От і все, Олексію, кінець!..
Мимо пробігли двоє фронтовиків, зриваючи на бігу з шинелей червоні банти — відзнаки командирів.
— Куди біжать, куди біжать! — промовив Силін. — Усі кораблі відчалили. Переб'ють їх у порту...
— А ви куди? — настійливо повторив Альошка. Незрозуміло чому, але в цю хвилину він відчував себе сильнішим за фронтовика.
Силін непевно махнув рукою.
— Треба сховатися до ночі. Там видно буде.
— Ходімо зі мною, я знаю місце!
- Веди...
Треба було поспішати. Німці займали квартал за кварталом. На одному з перехресть Альошка побачив кількох фронтовиків, які розбивали станковий кулемет. В іншому місці кремезний робітник в промазученій до шкіряного блиску ватній куртці, стоячи за рекламною тумбою, стріляв з карабіна. Коли скінчилися патрони, він поклацав порожнім затвором, перехопив карабін за ствол і з розмаху вдарив об бруківку. Приклад розлетівся на шматки. Робітник зник за рогом...
Найкоротшим шляхом, де через лазівки в парканах, де й по дахах дров'яних сараїв, Альошка привів Силіна до свого будинку на Кузнечній вулиці. Тут було порівняно тихо: фронт проходив стороною, віддаляючись до порту.
Ворота їхнього будинку були замкнені. Альошка переліз через огорожу, зняв засув і впустив Силіна.
Позаду пустого курника, біля рубленої стіни сарая, Альошка розібрав залишки спаленого за зиму стосу дров. Під ними були складені рядами товсті дошки. Альошка розсунув їх.
— Лізьте сюди, — сказав він, — швидше!..
Ні про що не питаючи, Силін стрибнув у яму, що зяяла під дошками. Альошка спустився за ним і акуратно прикрив вхід.
...Це був той самий тайник, у якому Альошчин батько ховав людей від поліції. Про його існування не знав навіть хазяйновитий Глущенко.
Тут можна було стояти майже на весь зріст. У кутку була влаштована дощана лежанка, фанерний ящик правив за стіл, на підлозі валялась іржава гасова лампа без скла. Пахло землею, сирістю і ще чимось, гнилим і кислим.
Силін і Альошка сіли поруч на лежанці і почали прислухатися до стрілянини, яка все ще не вщухала в місті.
- В порт уже, мабуть, увійшли,— промовив Силін,— Умирають зараз наші.
Альошка раптом уявив собі людей, що збилися вкупу і падали під пострілами, як той матрос на барикаді, розплатані тіла вбитих, кров на землі... Все це так яскраво постало перед його очима, що йому стало важко дихати.
— Це я в усьому винен, товаришу Силін, я!.. Шпигуна прогавив. Я один винен!..
— Перестань дурниці верзти! — грубо обірвав його Силін. — Знайшов час шукати винних. Усі добрі! Шпигунку не розгляділи — винні. Попов не захотів моряків повернути вчасно — винен, я винен, що послухав його... Вдруге будемо розумнішими. Ти думаєш, це кінець? Ні, брат, це тільки початок! Ми ще повернемося сюди! — Він хотів ще щось сказати, але тільки зітхнув і з силою вдарив кулаком по коліну.
Вони довго сиділи мовчки.
Нагорі стихло. Лише зрідка долинали окремі постріли.
Ще через деякий час почулися голоси — це поверталися додому Глущенко і Катерина, які ховалися в підвалі. Все скінчилося. Херсон став німецьким.
ВДОМА
Через дві години, лишивши Силіну гвинтівку і револьвер, Альошка обережно виліз із тайника і з чорного ходу постукав у двері.
Відчинила йому Катерина.
— Альошенько! — ахнула вона. — Живий!..
Сестра впустила Альошку в кімнату і почала обмацувати його руки, груди, голову. Вона сміялася від радості, витирала пальцями сльози і примовляла:
— Живий! Слава тобі господи, живий!..
— Твій дома? — спитав Альошка.
— Нема його, — схлипуючи, відповіла Катерина,— пішов на німців дивитись.
Це було добре: зустріч з шурином не обіцяла Альош-ці нічого приємного.
- Дай мені вмитися, Катю, — попросив він.
Вона заметушилася, принесла в їдальню миску з водою, чисту білизну і, поки Альошка мився і переодягався, приготувала йому попоїсти. Вона говорила невга-ваючи, що на ньому лиця нема, що вона зовсім змучилася через нього, що батько, коли дізнається, не простить йому такої поведінки.
Заспокоївшись, вона сіла проти Альошки і жалібно дивилась на нього.
— Що ж тепер, Альошенько, як будеш далі жити? Замість відповіді Альошка сказав, продовжуючи жувати:
— Приготуй мені клуночок з собою, Катю, їжі побільше.
— Невже ти знову збираєшся йти? — сплеснула вона руками. — Не пущу! Чуєш, не пущу! Ти вбити мене хочеш? Я татові напишу! Я!..
— Тихше! — гримнув на неї Альошка і, зовсім як це робив колись батько, ляснув долонею по столу. — Не скигли!.. Слухай, Катю, — промовив він м'якше, — цієї ночі я піду. Мені залишатися в Херсоні не можна, обов'язково хто-небудь донесе.