В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Десята стаття настільки характерна, що її варто подати повністю:
«Коли трапиться надалі такий гетьман, який, забувши страх божий і превелику невимовну милість до себе великих государів, почне чинити в містах Малої Росії якісь заколоти, так, як чинили те Івашко Брюховецький та інші, то їм того поміж себе остерігати, і вивідувати, і писати про те до великих государів, до їхньої царської пресвітлої величності, і ніяким гетьманським заколотам не вірити».
На гетьмана і старшину накладалося, щоб вони «всілякими мірами і способами з’єднували малоросійський народ з великоросійським народом і приводили до міцної згоди через шлюби та інші дії, щоб був під одною, їхньої царської пресвітлої величності, державою спільно, як однієї християнської віри, і щоб ніхто не подавав таких голосів, що малоросійський край гетьманського рейменту, а відзивалися всі одноголосно: гетьман і старшина, народ малоросійський їхньої царської пресвітлої величності держави разом з великоросійським народом. І щоб був вільний перехід жителям із малоросійських міст у міста великоросійські».
Замолоду Іван Мазепа був на службі при польському королі як джура, а потім як урядовець для особливих доручень. Брав участь у дипломатичних місіях до гетьманів Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері. Служив у гетьмана Петра Дорошенка. Будучи генеральним осавулом при Іванові Самойловичу, користувався його довір’ям, залучався до найважливіших дипломатичних заходів. Донос на гетьмана Іван Мазепа не підписував, залишаючись у тіні.
За перші дванадцять літ гетьманування Іван Мазепа, сповнюючи волю царя, здійснив 11 літніх і 10 зимових походів. Дбаючи про військову потугу України і маючи спеціальний вишкіл, він заклав у Батурині ливарню для виготовлення гармат.
Щедро опікувався Іван Мазепа розбудовою духовності України-тут він був незрівнянним за видатками й осягами меценатом. Ось тільки вибірковий перелік об’єктів його доброчинства: великий дзвін і дзвіниця Печерського монастиря, мур довкола нього, позолочення бані Печерської церкви, золоті чаша, митра і оправа Євангелії для цієї церкви, великий срібний підсвічник для неї ж, позолочення бані митрополичого собору в Києві та золота чаша для нього, церква Київської колегії з гімназіями, церква св. Миколая Київського та інші церкви у Києві, Чернігові, Батурині, Глухові, Переяславі, пожертви на монастирі, на київських бурсаків та ін. Сам Мазепа блискуче володів пером, був поетом, знав вісім мов, виплекав знамениту книгозбірню, про яку Пилип Орлик уже на чужині писав:
«Незабутня для мене й досі велична бібліотека небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато-багато ілюстровані стародавні рукописи! Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі ці книжкові багатства, рівних яким не було на Україні».
«Що найбільше вражає дослідника в Мазепі, це гармонійний розподіл у його натурі розуму, волі й почуття, розподіл надзвичайно рідкий», — зазначає глибокий знавець тієї епохи Ілько Борщак. Завдяки цьому гетьман зумів увійти в довір’я жорстокого й суперечливого своєю вдачею Петра І.
Маючи «тонкий та ніжний» розум (за означенням одного з перших його біографів Жана Руссе), Іван Мазепа наскрізь бачив і розгнуздану натуру Петра І, який цивілізував Росію варварськими методами, ціною великої крові, і захланність його придворної знаті, яку всіляко мусив задобрювати щедрими гостинцями, примовляючи у вузькому товаристві: «Москва гроші любить».
«Це був ураган, порівнюючи з легким вітром його попередників, який нісся на Україну», — так характеризує епоху царювання Петра І та його методи Ілько Борщак.
Цей ураган мав змести і козацький устрій, і всю автономію України. Ще 1703 року грізний самодержець розробив проект, за яким хотів раз і назавжди знищити вогнище свободи. Він замислив після смерті Мазепи або навіть усунувши його, ліквідувати козаччину, виселивши українську людність на східні кордони Великоросії, або чи не всуціль колонізувати край росіянами і німцями. Тож у квітні 1707 року недвозначно заявив, що має намір реорганізувати козацьку армію, себто перетворити її на регулярні російські полки.
Упродовж десятиліть нищив козаччину, поступово і невідступно. Тільки за останні п’ять років свого царювання він погнав на виснажливі будівельні роботи 150 тисяч українців, кожен шостий із яких був до смерті заморений каторжною працею і знущаннями російських наглядачів. Ось яку моторошну картину змальовує генеральний писар Пилип Орлик при спорудженні Печерської фортеці у Києві — це 1706–1707 роки: