Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
Цієї миті до нього наблизився вахмістр Космач:
— Добродію командире, куди ми йдемо?
— Куди йдемо? — перепитав пан Заглоба, — так?
І раптом він випростався у сідлі й підкрутив вуса.
— До Кам’янця, якщо буде на те моя воля! Розумієш, добродію вахмістре!
Вахмістр уклонився й мовчки повернувся у стрій, не розуміючи, чому розсердився командир. А пан Заглоба, кинувши довкола ще кілька грізних поглядів, угамувався й бурчав далі:
— Якщо я піду в Кам’янець, хай мені всиплять сто київ по п’ятах на турецький манер! Тьху! Тьху! Хоч би один із трьох був при мені, я б почувався бадьоріше. Що можна зробити із сотнею людей? Волів би я краще бути сам, якось би вивернувся. А так нас забагато, щоб пускатися на хитрощі, і мало, щоб захищатися. Ох і недоречна сяйнула Скшетуському думка — розділити загін. От куди мені йти? Я знаю, що позад мене, але хто мені скаже, що попереду мене? Хто може поручитися, що два дияволи не влаштували там якоїсь пастки, Кривоніс і Богун? Славна парочка, щоб їх чорти облупили! Борони мене Боже принаймні від Богуна. Скшетуський прагне з ним спіткатися — почуй, Боже, його молитви! І я йому цього бажаю, чого він собі бажає, адже він приятель мені… амінь! Дістануся до Збруча й повернуся у Ярмолинці, а язиків приведу їм більше, ніж вони самі хочуть. Це не важко.
Аж тут до нього знову підскакав Космач.
— Добродію командире, якихось вершників видно за пагорбом.
— Нехай ідуть до дідька! Де? Де?
— Он там, за горою. Я значки бачив.
— Військо?
— Здається, військо.
— Собаки б їх кусали! А багато їх?
— Не відомо, бо далеко. Може, сховаємося за оті скелі й нападемо на них зненацька — вони все одно тут ітимуть. Якщо їх багато, пан Володийовський неподалік, постріли почує і прилетить на підмогу.
Панові Заглобі відвага зненацька ударила в голову, як вино. Можливо, це розпука спонукала його до дії, можливо, надія, що пан Володийовський іще близько, тож він блиснув оголеною шаблею, страшно повів очима й вигукнув:
— Сховатися за скелі! Нападемо на них несподівано! Покажемо цим гультяям!..
Вишколені князівські жовніри ураз повернули до скель і вмить вишикувалися бойовим строєм, готові до несподіваного нападу.
Спливла година. Нарешті почувся гомін натовпу, луна донесла уривки веселих пісень, а по хвилі до вух зачаєних жовнірів долинули звуки скрипок, волинок і бубнів. Вахмістр знову під’їхав до пана Заглоби і сказав:
— Це не військо, пане командире, не козаки — весілля.
— Весілля? — здивувався Заглоба. — Ну постривайте, я вам заграю!
Сказавши це, він рушив конем, за ним виїхали жовніри і вишукувалися на дорозі.
— За мною! — грізно крикнув Заглоба.
Вершники припустили клусом, потім чвалом і, обігнувши скелі, враз зупинилися перед самісінькою юрбою людей, збентежених і стривожених несподіваною появою загону.
— Стій! Стій! — пролунало з обох боків.
Це й справді було селянське весілля. Попереду їхали на конях волинник, бандурист, скрипаль і двоє довбишів, трохи вже напідпитку, утинаючи веселих коломийок. За ними наречена, гожа дівчина у темному жупані, з розпущеним по плечах волоссям. Її оточували дружки, які співали весільних пісень; у кожної із них на руках було по кілька віночків. Усі дівчата, що по-чоловічому сиділи на конях, ошатно вбрані, заквітчані польовими квітами, й справді здалеку скидалися на загін вродливих козаків. У другому ряду їхав на баскому коні наречений в оточенні дружб, котрі тримали вінки на довгих жердинах, схожих на списи; останніми у почті були батьки новоженців і гості, усі верхи. Тільки барила з горілкою, медом і пивом їхали на легких, вимощених соломою візках, смачно булькаючи на нерівній кам'янистій дорозі.
— Стій! Стій! — знов залунало з обох боків, після чого весільний почет перемішався. Дівчата, зчинивши з переляку крик, сахнулися назад, хлопці ж і старші дружби метнулися вперед, щоб грудьми затулити їх від несподіваного нападу.
Пан Заглоба підскочив до них і, вимахуючи перед очима у переляканих селян шаблею, заверещав:
— Ха! Негідники, собаче охвістя, заколотники! Бунтувати вам закортіло! Кривоносові служите, лайдаки! Шпигувати їздите? Дорогу військові перепиняєте? На шляхту руку підіймаєте? Я вам покажу, собачі душі безчесні! У кайдани звелю закувати, на палі посадити, шельми, нехристі! Зараз ви мені за всі злодійства заплатите!
Старий і сивий як голуб дружба зіскочив із коня, підійшов до шляхтича і, покірливо узявши його за стремено, почав кланятися в пояс і благати: