Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
В минулому я спортсменка, довго займалася спортом. Закінчила школу олімпійського резерву з баскетболу, грала за збірну університету. Потім баскетбол відійшов на задній план, і я захопилась єдиноборствами — карате, рукопашний бій. Тренувала дітей і сама виступала. Каталася на всьому, що їздить, бігала скрізь, де бігається. Сплави, туризм, альпінізм, сноуборд, сходження на вершини, велосипед — усе було. Це дуже загартувало, навчило контролювати емоції. Знаєш, коли вони тобі дадуть силу, а коли їх, навпаки, краще сховати чимглибше і керуватися холодним розумом. Це передусім стосується війни. Якщо ти не вистрелиш — вистрелять у тебе або у твого товариша. Сприймаєш це як роботу, як те, що просто треба робити.
Завжди є бажання опановувати щось нове, вчитися. Починаєш з автомата, далі йде кулемет, потім більший і більший калібр… Навчатись і вдосконалювати свої навички на війні треба постійно. Хотіла б згодом отримати сержантську посаду. Але нізащо не хочу сидіти в штабі.
Мій перший обстріл був у 2015-му в Луганському. Ми тоді тільки заїхали, не встигли речі розвантажити, як почали стріляти, і нам кричать: «Ховайтеся!» Ще не знаєш, куди бігти, біжиш за всіма… Тоді я ще не розуміла, що відбувається, але втямила, що таке «прильот». Страшно було, коли нас якось у Пісках фосфорними мінами крили. Вони землю пропалюють на метр углиб, здається. Від таких нікуди не сховаєшся… Ти просто стоїш і розумієш, що це все. Що ти нікуди не втечеш і зробити вже нічого не можеш. Це було в 2015-му. Страшно, коли з Донецька техніка шуміла. Так, що земля дрижала. А ти лиш намагаєшся вгадати, що це — танки, САУ? І скільки їх там їде, що під тобою підлога труситься. Коли танки працюють, це дуже страшно. Але, розумієте, це воля випадку — влучить чи не влучить саме в тебе. Одне з двох.
У селі Луганське на Світлодарській дузі ще якось сильний обстріл був — набились у підвал усі — така собі братська могила для закруток. Усе ближче, ближче гупає, все наближається… В когось істерика починається. Ми всі в касках, броніках — якщо засипле нас, то хоч голову нічим не проб’є. І один боєць весь час: «У мене там суп гороховий кипить! Треба мені вилізти — він же згорить! Згорить же!» Ми йому кажемо, сиди, мовляв. А він мене питає: «Олечко, а ви гороховий суп любите?» А мене трусить усю просто, але я виду не показую, що мені страшно, — сиджу, посміхаюся. А він далі: «Якщо виберемось — поїмо?» Я цю фразу запам’ятала на все життя. Кажу йому: «Поїмо, якщо виліземо звідси. Але гороховий суп я ненавиджу».
Як боротися зі страхом? Що досвідченішим ти стаєш, то адекватніше оцінюєш ситуацію: за свистом визначаєш, що це летить, розрізняєш розриви — який то калібр працює, знаєш, коли по тобі стріляють прицільно, а коли просто кудись у твій бік гатять. У страху очі великі, а досвід дає можливість зрозуміти, коли реально небезпечно і варто боятися. В мене паніки немає, я чітко усвідомлюю, коли й що слід робити: коли треба заховатися, а коли ще можна висунутись чи відстрілюватись. Холодну голову треба мати на плечах, без цього тут ніяк. А так — просто сидиш і жартуєш, смієшся над цим усім.
З іншими жінками-військовими не дружу і не спілкуюся. Ми не знаходимо спільної мови. Я дивлюся на якість жіночого особового складу, і наявність багатьох жінок в армії не викликає в мене захоплення. Є добрі бійці, але більшість — ті, що прийшли в останні два роки, — малозрозумілі для мене. Не розумію деяких — навіщо ти ходиш тут з розфарбованим обличчям, навіщо ти тут? Якщо прибрати з армії 80 % жінок, її боєздатність не похитнеться. Зникнуть навіть деякі проблеми, як-от «зальоти» і бійки серед хлопців через деяких жінок.
Тут, звісно, є вина й чоловіків, бо треба, нарешті, навчитися бачити в жінці на війні військового, а не дівчинку. Якщо вона прийшла в окопи — то дайте їй лопату і хай працює разом з усіма. Не виходить у неї правильно — дайте їй людей, допоможіть навчитися робити це як слід, але не робіть це замість неї. Не треба зчиняти галас, що от у нас жінка з’явилася — тож терміново всі робімо їй новий теплий сортир. Я живу разом з усіма, хоча за нормативами для жінки має бути окремий бліндаж. Але який у цьому сенс? Знайомі розповідали історію. До них 20-річна дівчинка прийшла, за фахом бухгалтер. Має вищу освіту, тож закінчила офіцерські курси, і їй дали командувати взводом. І там почався такий треш… Накази — повна маячня, але формально ж офіцер. Треба розуміти, навіщо ти сюди прийшла, і усвідомлювати свою відповідальність.