Острів Каміно

«Вона принаймні вагається»,— подумала Елейн. Після того, як різко Мерсер перервала обід, Елейн уже майже була певна, що нічого не вийде. Нині ж проблема була в тому, щоб схилити її до згоди.

— Зовсім ні,— запевнила її Елейн.— Які закони ви можете порушити?

— Ось ви мені й скажіть. Адже там, на острові, теж; діють ваші люди, і я певна, що вони нікуди звідти не подінуться — і будуть стежити за мною так само пильно, як і за Кейблом. Отже, задіяно буде цілу команду, і я гадки не матиму, чим зайняті мої невидимі колеги.

— Про це вам точно не слід турбуватися. Усі ці люди — справжні професіонали, яких ніколи ні на чому не ловили. Мерсер, ви маєте моє слово. Нічого з того, що ми просимо вас зробити, але ніяк не є незаконним. Обіцяю.

— Ми з вами не настільки близькі, щоб давати обіцянки. Я вас зовсім не знаю.

Мерсер допила свій мартіні й повідомила:

— Мені потрібен іще келих.

На таких зустрічах алкоголь завжди має важливу роль, отже Елейн і собі допила коктейль, а тоді махнула офіціантці. Коли та принесла їм по другій порції, вони замовили свинину по-в’єтнамськи й рулетики з крабом.

— Розкажіть мені про Ноель Боннет,— попросила Мерсер, тим самим трохи знімаючи напругу.— Адже ви, напевно, і про неї все довідалися.

Елейн усміхнулася:

— Так, а ви, напевно, сьогодні вдень зайшли в інтернет і собі поглянули на неї.

— Авжеж.

— Ноель — авторка чотирьох книг, усі про прованський антикваріат і декор, і з них можна дещо про неї довідатися. Вона багато їздить із турами, багато виступає, багато пише й половину кожного року проводить у Франції. Вони з Кейблом разом уже близько десяти років і, вочевидь, ідеально пасують одне одному. Дітей у них немає. У неї це другий шлюб, у Кейбла — перший. Він рідко буває у Франції, бо не любить залишати магазин без нагляду. Її магазин тепер поруч із його. Кейбл володіє будівлею, а три роки тому витіснив сусідній магазин галантереї і подарував його приміщення Ноель. Як він, так і вона самостійно займаються своїм бізнесом і не втручаються в справи одне одного, а разом влаштовують всілякі розважальні заходи. Її четверта книга — до речі, раджу вам її продивитися — про їхній будинок, вікторіанську домівку неподалік від центру міста. Але є один пікантний нюанс... Можна навіть сказати, брудний. Бажаєте почути?

— Звісно. Хто ж не любить брудних нюансів?

— Останні десять років вони всім розповідають, що одружені: нібито влаштували весілля експромтом на схилі пагорба над Ніццою. Історія романтична, але неправдива. Вони не одружені і, судячи з усього, мають досить вільні стосунки. Обоє ходять наліво, але завжди повертаються одне до одного.

— І як, у біса, ви про це довідалися?

— Я ж казала, що письменники — страшенні пліткарі. Звісно, багато з них ще й досить розпутні.

— Сподіваюся, ви ні на що не натякаєте?

— Що ви — я кажу загалом.

— Продовжуйте.

— Ми все перевірили, і записів про шлюб немає ні тут, ні у Франції. На острів приїжджає багато письменників. Брюс грає у свої ігри з жінками, Ноель — з чоловіками. У їхньому будинку є вежа зі спальнею на третьому поверсі, де сплять їхні гості— і не завжди наодинці.

— І від мене очікуватимуть, що заради справи я буду готова... піти на все?

— Від вас очікуватимуть, що ви зумієте до нього якомога ближче підібратись. Як це робити — ваша справа.

Принесли рулетики. Мерсер замовила пельмені з омаром у бульйоні. Елейн — креветки з перцем і пляшку білого вина Сансер. Прожувавши кілька шматочків, Мерсер зрозуміла, що мартіні геть пригнітив її смакові рецептори.

Елейн не стала пити другу порцію свого коктейлю й, помовчавши, запитала:

— Можна спитати вас про дещо особисте?

Мерсер засміялася — мабуть, трохи заголосно,— і відповіла:

— Чому ж ні? Але хіба лишилося щось таке, чого ви не знаєте?

— Думаю, такого ще чимало. Скажіть, чому ви жодного разу не приїжджали до котеджу після загибелі Тесси?

Мерсер, посумнівши, відвернулася й замислилася, як відповісти:

— Це надто боляче. Я з шести до дев’ятнадцяти років проводила там кожне літо. Ми з Тессою жили самі, гуляли пляжем, купалися в океані й говорили, говорили, говорили. Для мене вона була не просто бабусею, а всім одразу: моєю опорою, мамою, найкращою подругою. Щороку я терпіла дев’ять місяців із батьком, рахуючи дні до закінчення шкільного року, щоб потім утекти на пляж до Тесси. Я благала батька дозволити мені жити з нею весь рік, але марно. Ви, певно, знаєте про мою матір.

Елейн знизала плечима:

— Лише те, що є в архівах.

— Її запроторили до психлікарні, коли мені було шість. Вона з’їхала з глузду через свої негаразди, і, я підозрюю, через мого батька також.

— А з Тессою ваш батько ладнав?

— Годі вам! У нашій родині ніхто ні з ким не ладнає. Батько ненавидів Тессу, бо вона, мовляв, була чванлива і вважала, що її дочка невдало одружилась. Герберт був із бідної сім’ї, що жила в мемфіському гетто. Він заробив статок, продаючи спочатку вживані автівки, а потім нові. Тесса походила з давньої мемфіської родини з великими аристократичними претензіями, але майже без грошей. Чули коли-небудь стару приказку: «Для перини надто бідний, для соломи надто гордий»? Про Тессину родину краще не скажеш.