Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
— То кажіть же,— мовила стара, втупивши у Скарлет проникливий погляд.— Чи ви, панночко, не знаєте, як це вийшло?
— Та, бачите, я вернулася додому тільки на другий день після битви,— поспішила відповісти Скарлет.— Янкі тоді вже забралися. Тато... тато сказав мені, що умовив янкі не спалювати дім, бо Сьюлін і Керрін лежали хворі на тиф, і їх не можна було рушати з місця.
— Уперше в житті чую, що янкі повелися, як порядні люди,— зауважила бабця наче з відтінком жалю, що їй кажуть добре слово при цих зайд.— А як тепер почувають себе дівчата?
— О, їм краще, набагато краще, вони майже видужали, тільки дуже ослабли,— відказала Скарлет. І відчуваючи, що з уст старої ось-ось зірветься те страшне запитання, сквапливо перевела розмову на інше.— Я... я хотіла запитати, чи не могли б ви позичити нам трохи харчів? Янкі обчистили нас, як сарана, геть дочиста. Але якщо у вас самих з харчами сутужно, ви так і скажіть, і...
— Пришлете Порка з візком і дістанете половину всього, що ми маємо: рису, борошна, шинки, кількох курей,— сказала Стара Господиня, якось так пильно глянувши на Скарлет.
— О ні, це забагато! Я, власне...
— І не кажіть! Я не хочу навіть слухати. Які ж ми були б сусіди?
— Ви такі добрі, що я не можу... Але мені вже пора. Вдома будуть непокоїтись, де я так забарилася.
Бабця рвучко підвелась і взяла Скарлет під руку.
— Ви обидві посидьте тут,— звеліла вона своїм, підштовхуючи Скарлет до тильного ганку.— Мені треба наодинці перекинутися словечком з цією дитиною. Проведіть мене вниз, Скарлет.
Молода Господиня й Селлі попрощалися зі Скарлет і пообіцяли невдовзі завітати до Тари. Їм страшенно кортіло довідатись, про що бабця балакатиме з їхньою гостею, але коли вже стара вирішила, щоб вони цього не знали, то на це нема ради.
— Старі жінки такі, що з ними нелегко,— прошепотіла Молода Господиня до Селлі, знов беручись за своє шитво.
Скарлет стояла, тримаючи коня за гнуздечку, тупий біль краяв їй серце.
— Ну? — сказала бабця, прошиваючи її поглядом.— То що там у вас сталося? З чим це ви криєтесь?
Скарлет подивилась у ці проникливі старечі очі й відчула, що зможе сказати правду й не розплакатись. Нікому не вільно було розпускати сльози у присутності бабці Фонтейн без її виразної на те згоди.
— Мама померла,— просто сказала вона.
Рука, якою стара спиралася на плече Скарлет, стислася міцніше, а зморщені повіки над жовтими очима стріпнулися.
— Її янкі вбили?
— Вона померла від тифу. Померла... за день до мого приїзду.
— Не думайте про це,— рішуче наказала бабця, і Скарлет помітила, як вона хлипко проковтнула слину.— А тато як?
— Тато... тато наче не при собі.
— Що ви цим хочете сказати? Кажіть ясніше. Він хворий?
— Нещастя його прибило... Він такий дивний... він не...
— Не повторюйте, що він не при собі. Ви хочете сказати, що він розум стратив?
Скарлет аж полегшало, коли вона почула, як просто це було сказано. І як добре, що стара леді не висловлює їй співчуття, а то б вона не витримала й заллялася слізьми.
— Атож,— глухо проказала Скарлет.— Він став несповна розуму. Він живе як у тумані, а часом наче забуває, що мама померла. Ой бабусю, мені несила дивитись, як він годинами сидить і терпляче дожидає її, тоді як раніш був нетерплячий, мов дитина! Але ще гірше, коли він пригадує, що її вже нема. Сидить наслухає, чи вона не йде, а тоді раптом схоплюється й біжить з дому просто на кладовище. А потім повертається, ледь переставляючи ноги, весь у сльозах, і раз у раз приказує, аж я ладна заверещати: «Кеті Скарлет, місіс О’Гара померла, твоя мама померла». І щоразу я чую це наче вперше. А ще часом, бува, серед ночі він починає її кликати, і я схоплююся з ліжка, іду до нього й кажу, що вона пішла до хворої негритянки. Він тоді свариться, що от вона інших доглядає, а себе не шкодує. І так важко вкласти його назад у постіль. Він як дитина. Ой, так шкода, що нема доктора Фонтейна! Він би чимось поміг татові! І Мелані теж треба лікаря. Вона все ніяк не оклигає після пологів...