Перспективи Української Революції
- Автор: Бандера Степан
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Год: Видавнича фірма «Відродження»
- ISBN: 966-538-059-1
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Перспективи Української Революції». Краткое содержание книги:
Друге велике розчарування стрінуло світ західніх демократій в розрахунках, що большевикам буде дуже важко опанувати й підкорити новоздобуті народи — Польщу, Чехію, Словаччину, Мадярщину, Румунію, Болгарію, Сербію, Хорватію, Албанію, Фінляндію. Великі надії покладано на те, що ті народи, які мали незалежні держави, демократично-парляментарними методами зуміють поставити такий спротив большевизмові, що большевизм витрачатиме на їх переборення великі сили і багато часу. Більше того! Надіялися, що звідтам попливе хвиля демократизації і до СССР. Основою таких міркувань було переконання, що, мовляв, державні народи Середньої Европи не те саме, що східньо-европейські, вони ставитимуть куди сильніший спротив большевизмові, а в парі з тим ілюзії, що методи демократично-парляментарної боротьби буде можна успішно застосувати для спротиву большевицькому тоталізмові й теророві.
До такої ж категорії хибних калькуляцій належить концепція, що в китайській війні вичерпається значна частина матеріяльно-мілітарного потенціялу СССР без вирішальних успіхів для большевизму, що там буде втягнена, розтягнена і значною мірою вичерпана експансивна енерґія совєтів, що це принесе відпруження на інших відтинках.
Так само не справджується рахунок, який є однією з провідних думок пляну Маршала, що економічна допомога у відбудові Західньої й Середньої Европи зупинить дальшу большевицьку експансію на Заході, а зокрема спаралізує там комуністичну акцію й диверсію. Не можна заперечувати великого значення того пляну господарської відбудови Західньої Европи в цілому дальшому розвиткові. Він теж; причинився до Атлянтійського договору, підготовив для нього ґрунт у поодиноких західніх державах. Але якраз неспроможність самим пляном Маршала спинити большевицьку експансію на Заході заставила західні держави шукати іншої лінії політики й певнішої забезпеки перед експансією Москви.
Такими етапами політика західніх держав супроти СССР дійшла до Атлянтійського договору, до того, щоб можливість війни з СССР через большевицьку мілітарну аґресію поставити в основу поважного міжнароднього акту і намітити ним реальні оборонно-мілітарні заходи. Надавання йому запобіжного значення, що він має забезпечувати теперішній «мир», оцінюємо як нереальну, безвартісну частину, як залишки скрахованої політики ілюзій. Зате нас більше цікавить те, що в тому договорі західні держави закладають реальні політичні основи для підготови спільного воювання проти СССР в разі його збройної аґресії. Усі, що мають справу з большевицьким імперіялізмом і знають його природу та шляхи, вітають такий крок західніх держав, як зворот до політичного реалізму. Одначе не можна трактувати його, як завершену, правильну постановку, тільки як обрання правильнішого напрямку і як перший крок на тому шляху, яким піде дальший розвиток.
Доки Атлянтійський договір являється єдиним актом того порядку в міжнародньому житті, поти різко показується помилка звужування проблеми до західніх держав. Якщо не буде дальшого поступу в тому напрямі, якщо оборонну війну проти большевицької аґресії не буде трактуватися, як одностайну цілість, на всіх фронтах і в усіх її формах, Атлянтійський договір остався б відокремленим, несмілим кроком, без більшого значення. Якщо б західні держави хотіли його обсягом обмежитися, то це з погляду їхньої власної оборони було б гіршою помилкою за ту, що її зробила Франція перед другою війною, покладаючи свою оборону на лінію Мажіно. Було б зовсім не поважно на довшу мету думати про фронт у Західній Европі відокремлено, не дбаючи про те, що діється на всіх інших фронтах, на яких іде боротьба з большевизмом, де йому ставлять спротив, або де він атакує. Це було б так само, як би на фронті якась частина дбала тільки про свій відтинок, не співдіючи з іншими, не звертаючи уваги на те, що там діється і чого вимагає стратегія цілого фронту. Але є щораз більше познак, що в тому відношенні приходить до голосу протверезіння, і що народи Заходу побачать, що як кожний з них не може окремо думати про свою оборону аж тоді, коли буде безпосередньо сам заатакований, так само й оборона всіх західніх держав мусить бути пов'язана з цілою оборонною війною проти большевизму усіх народів.
В Атлянтійському договорі заложено ще один засадничо хибний засновок, що війна з СССР розпочалась би щойно з моментом большевицької агресії на якусь західню державу. А тим часом війна вже є, її веде Москва проти всіх народів світу, різними формами. Проти одних народів воює, окупуючи їх країни і винищуючи їх самобутність існування у всіх видах; проти інших народів веде під'їздову війну методами внутрішньої агресії і підриву комуністичними силами. А ще інші народи большевицький імперіялізм атакує прямо мілітарною агресією: Китай, Грецію. Зрозуміло, що Москва не потребує і не хоче розпалювати повної війни на всіх фронтах одночасно. Вона має їх забагато. Але коли дати їй змогу вирішувати про час і силу активізації поодиноких фронтів, то значить віддати їй повну ініціятиву в тепер існуючій війні. Миру тепер немає, є тільки війна і її тиха, чи пак «холодна» форма на поодиноких фронтах, у тому числі на фронті західніх держав. З тим більшою зате силою вона ведеться на інших. Але ця війна неподільна і хто цього не хоче розуміти, той сам себе обманює.