Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Так, це все правда - і про жінку, і про тещу, і про прізвище. Алеж Петро Олеодандрович не раз Василеві казав, що він насправді родини не має, що й жінка й теща - чужі йому люди, і Василь не раз був свідком сутичок у цій родині на міжнаціональному ґрунті, бачив, як його запрошували до столу, що Єсміань протікає не тільки десь там між Україною й Росією, а й по їхньому родинному столі. Ну, а щодо прізвища... прізвище - не душа людини, а тільки зовншній знак якоїсь випадкогаости. Головне ж бо для Василя було те, що з Петра Олександровича був найбезком-промісовіший на все величезне місто українець, найчистіший носій ідеї його улюбленої неньки України. Та й бував Василь звичайно не в мешканні, а в тій його частині, що була по вінця заповнена не якими, а "українськими" книжками.
О, чого тільки й не було в тій тісній від книжкових полиць кімнаті! А полиці ті творили з кімнати справжній лябіринт, бо були побудовані не тільки попід стінами, аж до стелі сягаючи, а й упоперек та вздовж. І Василь приходив сюди, як у чарівне царство, пірнав, занурювався з головою в море рідної культури, читав - читав, аж захлинався, брав додому, перечитував, приносив, щоб натомість узяти щось інше. А Петро Олександрович коментував, давав додаткові відомості про авторів, про ту чи ту книжку, як він її, наприклад, аж із Галичини, ще за царя, до Січеслава спровадив. Заїкався, затикувався, як говорив, та для Василя була його мова - як музика.
І ще одно: не було в Петра Олександровича анахронічно-романтичного з широкими, як Чорне море, шараварами, українства, в нього буліа жива, з тілом і кров'ю сучасність, - і це теж приваблювало Василя. Тим то вони з Василем і ставилися з усмішкою до музейного українства проф. Яворенка. Не дуже захоплювало їх і перекладацько-українізаційне українство, але це була ота єдино-можлива в даних умовах "з тілом і кров'ю сучасність", і добрий переклад вони вважали за більшу цінність, ніж притрушені нафталіном .у музеї проф. Яворенка козацькі шаравари.
Або ще таке: дав якось Петро Олександрович своєму молодому другові" (бо їхні взаємини - це вже була дружба, а не тільки взаємини учня з учителем), - дав... ну, що б ви думали? - "Націоналізм" Дмитра Донцова, що його ("Націоналізм") якось добув у Києві на прочитання. Дав з якоюсь лукавою усмішкою в безбарвних очах та на скривлених під мишачими хвостиками вусів устах. А як Василь прочитав, спитався з такою ж лукавою усмішкою:
- Ну, як?
Василь випростався своєю довготелесою, трохи при'-гнутою в плечах постаттю (жінка хотіла, щоб він був ідеально-стрункий, і казала: "То від читання. Я все йому кажу: не згинайся, як читаєш"), - випростався й гордовито, трохи чи не з обуренням, одним духом випалив:
- Я ніколи не можу бути прихильником фашизму, Ку-Клус-Клану чи іншої такої гидоти. - Я не можу зрадити ідеалів Тараси Шевченка, Івана Франка... я взагалі за рівноправність усіх людей на землі. А якщо ви, Петре Олександровичу, хотіли з мене зробити людоненависника-фашиста, то вибачайте...
Петро Олександрович загадково на цю Василеву відповідь посміхнувся і нічого не сказав, А потім, ніби ненароком, узяв з найдальшої полиці якусь книжку, загорнуту в рудий обгортковий папір, розгорнув той папір...
Василь уже простяг був руку, щоб тую книжку взяти, та Петро Олександрович відклав книжку набік як нецікаву.
- Ні, я не книжку хот:в показати, - мовив, - а сце...
Він вигладив на столі долонею злежаний на згортках папір, перевернув його, і Василь побачив, що той папір був з одного боку задрукований крикливими літерами "горобцями', з численними знаками оклику, характерними для оголошень революційного часу.
- Знаєте, що це?
Василь скинув на вчителя здивованим блиском (від вік на) окулярів, чекаючи багатозначної несподіванки.
- Це мій твір. Не белетристика, як у вас, але... твір. Це відозва одного українського коменданта м. Січеславау отамана Горобця, з 1919 року, а написав її я. Ось послухайте!
Він кинув поглядом для певности в безпеці на двері
(у коридорі ж могла бути його теща або ще гірше - хтось із помосковленої родини його брата, власника цьго домика) і взяв читати своїм нерівним глухим. голосом, голосом бибика.. У відозві була мова про боротьбу на два фронти - проти ,,поміщицько-капіталістичного" гетьмана і проти тоталітарного більшовизму, проти тих, що зневажали людську гідність, під тим чи тим приводом позбавляли трудящих людей права бути людьми.
Так, некрасномовно Петро Олександрович читав (про його ж лекції в ІНО дехто з міських дотепників казав, що від них мухи дохнуть), але це читання дало Василеві на розум, що він безпідставно ото так з обуренням ,,випалив". І він, спустивши присоромлені за окулярами очі, збентежено, глухим голосомі сказав: