Твори в 4-х томах. Том 2

— То як ви, місіс Трейсі, відійшли трошки? — спитав шериф, загортаючи її в ковдру.

— Відійшла? — сказала місіс Трейсі.— Відійшла? — І вона стисла кулаки, відкинула назад голову й заголосила ще страшніше, ніж досі. Горе місіс Трейсі було над її сили.

Натовп мовчки, шанобливо слухав її. Голосіння місіс Трейсі якнайбільше пасувало цьому видовищу — трупам бандитів, що їх шериф та його помічник саме накривали матроськими ковдрами, ховаючи від очей картину, подібної якій місто не бачило вже кілька років — відколи Ісленьйо лінчували на Каунті-роуд, а потім повісили на телеграфному стовпі при світлі фар автомобілів, що поз'їжджалися з усіх усюд.

Люди в натовпі були розчаровані, коли трупи накрили, але їх заспокоювало те, що тільки вони з усіх жителів міста бачили все. Бачили, як місіс Трейсі впала у воду, а перед тим, ще за брамою, бачили, як Гаррі Моргана відправили на ношах до морського госпіталю. Коли шериф наказав їм очистити пристань, вони пішли геть, спокійні й задоволені. Ще б пак, їм неабияк пощастило.

А тим часом у приймальні морського госпіталю дружина Гаррі Моргана Марія та її три дочки сиділи на лавці й чекали. Всі три дівчинки плакали, а Марія кусала хусточку. Від полудня у неї вже не було сліз.

— Тато поранений у живіт, — озвалась одна із сестер,

*— Який жах! — сказала інша.

— Тихо, — сказала найстарша сестра. — Я молюся за нього. Не заважайте мені.

Марія сиділа мовчки і тільки кусала хусточку й нижню губу.

Невдовзі з'явився лікар. Марія подивилася на нього, й він похитав головою.

— Мені можна зайти? — спитала вона.

— Ще ні,— відповів він.

Вона підійшла до нього.

— Він помер? — спитала вона.

— На жаль, так, місіс Морган.

— Мені можна глянути на нього?

— Ще ні. Він ще в операційній.

— О господи, — сказала Марія. — О господи. Я відвезу дочок додому і повернуся.

До горла їй раптом підкотився твердий клубок, і вона не могла ковтнути.

— Ходімо, дівчатка, — сказала вона.

Троє сестер вийшли за нею й посідали в стару' машину. Марія сіла на шоферське місце й запустила двигун.

— Як тато? — спитала одна з дівчат.

Марія не відповіла.

— Як тато, мам?

— Не розмовляйте зі мною, — сказала Марія. — Прошу вас, не розмовляйте зі мною.

— Але…

— Мовчи, люба, — сказала Марія. — Мовчи й молися за нього»

Дівчата знову заплакали.

— О чорт, — сказала Марія. — Перестаньте плакати, чуєте? Моліться за нього.

— Ми молимося, — сказала одна з дівчат. — Я весь час молюся, відколи ми приїхали до лікарні.

Коли вони завернули на брудний білий вапняк Рокі-роуд, автомобільні фари вихопили з темряви постать чоловіка, що йшов, похитуючись, дорогою.

«Якийсь бідолашний пияк, — подумала Марія. — Якийсь бідолашний нікчема пияк».

Вони проминули чоловіка і встигли помітити, що обличчя в нього закривавлене. Машина зникла, й дорогу, якою шкандибав чоловік, знов огорнула темрява. То повертався додому Рі-чард Гордон.