Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України

18. З огляду на викладене тлумачення, вимоги ч. 1 ст. 203 ЦК щодо відповідності правочину актам цивільного законодавства слід визнати доречним і зазначення в ч. 1 ст. 203 ЦК неприпустимості того, щоб правочин суперечив моральним засадам суспільства. Ми критично оцінили вимогу до суб'єктів при здійсненні цивільних прав додержуватись моральних засад суспільства, оскільки можливість протиставлення норм права та моралі, а тим більше — шляхом надання переваги моральним засадам суспільства перед правовими нормами та суб'єктивними правами і обов'язками, що в них формулюються, прямо залежить від рівня розвитку національної правової системи. Її рівень розвитку в Україні видно неозброєним оком. І бадьорі декларації про розбудову в Україні правової держави нездатні цей рівень підвищити. Але при здійсненні правочинів суб'єкти не тільки реалізують права та виконують обов'язки, що випливають з актів законодавства, а й самі встановлюють умови договорів, а інколи — й інших правочинів, тобто встановлюють права та обов'язки. Це, звичайно, — не правотворчість, але ж такі дії суб'єктів індивідуальними правилами регулюють суспільні відносини, що наближає їх до правотворчості та виправдовує їх підпорядкування моральним засадам суспільства.

19. Слід також звернути увагу на те, що ч. 1 ст. 203 ЦК формулює вимоги тільки до змісту правочину. Поширювати це положення на дії сторін та інші обставини, що виходять за межі змісту правочину, підстав немає.

20. При застосуванні ч. 1 ст. 203 ЦК слід ураховувати, що стосовно правочинів у сфері дії Господарського кодексу [42] переважно застосовуються положення ст. 207, 208 ГК. Застосування в цих статтях терміна «вчинення» щодо зобов'язання є незвичним. Більш звичним є термін «вчинення правочину». Але ж поняття «недійсність зобов'язання», хоч і не погоджується з термінологією Цивільного кодексу, враховує ту обставину, як терміни «дійсності» чи «недійсності» вимоги використовувались у раніше чинному і використовуються в новому Цивільному кодексі. Положення ст. 207, 208 ГК у відповідній частині виключають застосування правил ч. 1 ст. 203 і 215 ЦК, що встановлені стосовно правочинів. Виходячи із цього у сфері чинності Господарського кодексу слід: 1) у позовних заявах, відзивах на позови та в судових рішеннях зазначати про недійсність зобов'язання, вкладаючи у відповідній частині в цей термін той же зміст, що вкладається в поняття правочину; 2) невідповідність господарського зобов'язання (правочину, на якому воно ґрунтується) вимогам будь-якого закону (а не тільки цивільного) прямо чи в кінцевому рахунку (в силу обов'язковості підзаконних актів) слід тлумачити як їх невідповідність закону) і є підставою визнання його недійсним; 3) суперечність господарського зобов'язання чи правочину, на якому ґрунтується це зобов'язання, закону є підставою визнання його недійсним рішенням суду; 4) підставою визнання недійсним господарського зобов'язання чи відповідного правочину є вихід учасника господарського зобов'язання за межі своєї господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Указуючи на спеціальну правосуб'єктність услід за зазначенням на господарську компетенцію свідчить про те, що вихід за межі будь-якої із сторін господарського зобов'язання є підставою для визнання господарського зобов'язання недійсним. При цьому термін «господарська компетенція» стосується суб'єктів господарювання (ч. 1 ст. 55 ГК), а термін «спеціальна правосуб'єктність» — інших юридичних осіб, що можуть бути учасниками господарських зобов'язань.