Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України

Стаття 205. Форма правочину. Способи волевиявлення

1. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

2. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

3. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

1. Під формою правочину в ст. 205 ЦК розуміється вияв учасниками правочину волі на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків усно (звуками та словами, що в сукупності складають закінчену думку) або письмово.

Учинення правочину в письмовій формі означає, що учасники правочину висловлюють волю на набуття, зміну і припинення цивільних прав і обов'язків словами шляхом фіксації тексту на папері чи іншому матеріальному (в тому числі електронному) носії, що дає можливість читати цей текст без його перетворення в іншу матеріальну форму або після такого перетворення. Це — візуальна форма (частина третя ст. 5 Закону «Про електронні документи та електронний документообіг» [194]).

2. Письмова форма правочину, як зазначалось у ст. 42 ЦК Української РСР 1963 р., могла бути простою і нотаріальною. При простій письмовій формі зміст правочину виражається письмово, а після викладення змісту правочину його учасники (їх представники) вчиняють підписи. Нотаріальна форма правочину передбачає його посвідчення нотаріусом. Чіткість і зрозумілість цих положень раніше чинного Цивільного кодексу була змінена досить невизначеними законодавчими положеннями. Як випливає зі змісту ст. 209, 219, 220 ЦК, нотаріальне посвідчення виходить за межі поняття форми правочину. Але у ст. 639, 657, 719, 745, 793, 799, 1031, 1118, 1247 ЦК, які відповідно до їх заголовків присвячені формі договорів (правочинів), установлюються правила про нотаріальне посвідчення правочинів. Стаття 14 Закону «Про оренду землі» [205] також має заголовок «Форма договору оренди землі», але в ній також ідеться про можливість нотаріального посвідчення договору. У принципі, при тлумаченні законодавчих актів перевага має надаватись не заголовку, а змісту відповідної статті. Це могло б бути підставою для висновку про те, що вживання в заголовках зазначених статей слова «форма» та включення до них положень про нотаріальне посвідчення правочинів не є підставою для твердження про те, що нотаріальне посвідчення правочинів охоплюється поняттям форми правочину. Це твердження тим більше слід було б визнати правильним, що загальні правила ст. 205 — 209, 218 — 220 ЦК виводять нотаріальне посвідчення за межі форми правочину. Але ж не можна ігнорувати ту обставину, що законодавець при формулюванні спеціальних правил у дев’яти статтях Цивільного кодексу послідовно включає положення про нотаріальне посвідчення договорів до змісту статей, які відповідно до їх заголовків присвячені формі договорів. Ця послідовність є підставою для висновку про те, що законодавець включає нотаріальне посвідчення правочину до змісту поняття форми правочину. Це слід ураховувати при тлумаченні, зокрема ст. 654 ЦК, в якій вживається термін «форма» (зміни або розірвання договору).