Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фактор
- ISBN: 978-966-180-038-9
- Жанр: право
Электронная книга - «Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України». Краткое содержание книги:
Книга адресується суддям, адвокатам, юристам, які працюють у правоохоронних органах, на підприємствах, в установах, організаціях.
Законодавство враховано станом на 1 січня 2010 р.
22. Частина 3 ст. 203 ЦК установлює загальну вимогу до волевиявлення учасника правочину: воно повинне бути вільним та відповідати внутрішній волі. Раніше такої загальної вимоги цивільне законодавство не встановлювало, формулювались лише окремі конкретні правила, що охоплювались такою загальною вимогою. Наявність такої загальної вимоги надає учасникам правочинів нові можливості для заявлення вимог про визнання правочинів недійсними. Частина 3 ст. 203 ЦК може застосовуватись прямо, поряд із спеціальними правилами про правочини, що вчинені під впливом помилки, обману, насильства тощо (ст. 229 — 233 ЦК).
23. Частина 4 ст. 203 ЦК формулює вимогу про необхідність додержання встановленої законом форми правочину. Але правила щодо форми не є надто жорсткими. Наслідки порушення цієї вимоги встановлені спеціальними правилами ст. 218 — 220 ЦК.
24. Загальне правило ч. 5 ст. 203 ЦК конкретизується в ст. 234 та 235 ЦК, що передбачають недійсність фіктивного та удаваного правочину.
25. Частина 6 ст. 203 ЦК у порівнянні з раніше чинним Цивільним кодексом, з одного боку, дещо звужує, а з другого — значно розширює можливості щодо вимоги про визнання правочину недійсним. Якщо ст. 48 раніше чинного Цивільного кодексу визнавала недійсними будь-які угоди, що ущемляли особисті або майнові права неповнолітніх дітей, то ч. 6 ст. 203 ЦК ставить лише вимогу до правочинів, що вчиняються батьками (усиновлювачами). До правочинів, що вчиняються опікунами, це правило все ж таки слід застосовувати, але тільки за аналогією. Підставою для застосування аналогії в цьому випадку є положення ст. 55 ЦК та інші положення законодавства, що визначають завдання опіки як забезпечення особистих і майнових прав та інтересів малолітніх. Частина 6 ст. 203 ЦК не може не захищати права та інтереси малолітніх тільки тому, що у них немає батьків (усиновлювачів).
З іншого боку, ч. 6 ст. 203 ЦК вимагає, щоб правочин не суперечив не тільки правам, а й інтересам, і не тільки малолітніх і неповнолітніх, а й непрацездатних дітей (у цьому останньому випадку поняття дітей повинне тлумачитись як таке, що характеризує родинні зв'язки щодо батьків, а не вік). Це дає нові можливості для визнання правочинів недійсними з підстав (суперечність інтересам зазначених осіб), що формально визначені досить невиразно, і спонукає виявляти обережність при вчиненні правочинів, що можуть суперечити інтересам названих осіб.
Стаття 204. Презумпція правомірності правочину
1. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
1. Правочин, недійсність якого встановлена законом, є недійсним (нікчемним) з моменту його вчинення. Презумпція його правомірності спростовується безпосередньо законом. Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК таке спростування має бути прямим. Так, ч. 2 ст. 1060 ЦК прямо встановлює, що умова про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу вкладника (за встановленими винятками) є нікчемною. Якщо суд розглядає пов'язану з цим справу, він прямо повинен керуватися ч. 2 ст. 1060 ЦК. Він не може застосовувати таку умову договору, незалежно від того, заявляла сторона чи ні вимогу про визнання зазначеної умови недійсною. Суд при розгляді майнового спору про захист прав, ґрунтованих на такому правочині, має лише в мотивувальній частині судового рішення зазначити, що ця умова договору є недійсною (нікчемною), оскільки в самому законі спростовується презумпція правомірності цієї умови як правочину.
2. Господарським кодексом ці питання вирішуються інакше. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом, з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом [42], іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 ГК). Це (поряд з іншими положеннями Цивільного і Господарського кодексів) дає підстави для поширення правових норм, що сформульовані в Цивільному кодексі стосовно правочинів, на правочини, що вчиняються у сфері дії Господарського кодексу. Разом з тим, належить ураховувати наступні положення цього Кодексу.