Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » История » Після війни. Історія Європи від 1945 року
Після війни. Історія Європи від 1945 року - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Після війни. Історія Європи від 1945 року

Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:

Події Другої світової війни ще пів століття змушували здригатися всю Європу. «холодна війна», розрив між Сходом і Заходом, змагання між комунізмом і капіталізмом — усе це зараз уже не поясниш як залізну політичну логіку й ідеологічну потребу. Повоєнний світ змінився — старі режими віджили своє, і почала зароджуватися нова Європа.
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
1 ... 218 219 220 221 222 223 224 225 226 ... 560
Перейти на страницу:

Ці чоловіки та жінки зазвичай не мали права на постійне проживання; на них також не поширювались підписувані між працедавцями і профспілками угоди, які надавали гарантії, забезпечували соціальні виплати й пенсії місцевим робітникам. Тож від працедавця і країни, до якої приїхали, вони не вимагали ані зобов’язань, ані довготермінових інвестицій. Аж до середини 1980-х років «гостьові робітники» в Німеччині отримували мінімальні зарплати і працювали на найнижчих посадах. Вони крутилися, як могли, відсилаючи більшу частину своїх заробітків додому: хай як мало вони заробляли в марках чи франках, це все одно було набагато більше, ніж вони могли б заробити в тих селищах, звідки були родом. Їхнє становище нагадувало ситуацію жалюгідного італійського офіціанта на околицях Парижа, яку з легкою іронією зобразив Франко Брузаті у своєму фільмі 1973 року «Хліб і шоколад».

До 1973 року тільки в Західну Німеччину приїхало майже пів мільйона італійців, 535 тисяч югославів і 605 тисяч турків[239]. Німці — так само як і швейцарці, французи, бельгійці чи британці — не особливо раділи раптовому напливу стількох іноземців до їхньої країни. Більшість європейців не звикли до того, щоб жити серед такої кількості людей з невідомих далеких країв. Якщо до цього й ставилися порівняно толерантно (спалахи упередженого ставлення і насилля проти спільнот іноземних працівників були рідкістю), то це певною мірою тому, що останні селилися окремо від місцевого населення, на безрадісних зовнішніх околицях великих міст; не становили економічної загрози, бо роботу й так мали всі; принаймні у випадку мігрантів-християн з Португалії, Італії та Югославії «підлягали» фізичній і культурній асиміляції, тобто не були чорношкірими й мусульманами; а ще всім було зрозуміло, що одного дня вони поїдуть геть.

Однак такі аргументи не відповідали третьому джерелу завезеної робочої сили: іммігрантам з колишніх і нинішніх європейських колоній. Спочатку це була не дуже чисельна категорія. Багато людей, які поверталися до Нідерландів, Бельгії та Франції з колишніх імперських володінь в Азії, Африці, Південній Америці та Тихому океані, були білими й освіченими або фермерами, які вийшли на пенсію. Навіть алжирців, які жили у Франції станом на 1969 рік, налічувалось лише 600 тисяч — менше, ніж іммігрантів з Італії чи Іспанії.

Навіть у Британії, де влада в 1950-х роках активно заохочувала імміграцію з Карибського басейну, щоб забезпечити працівниками залізниці, автобусні маршрути та сферу муніципальних послуг, цифри не дуже вражали. За переписом 1951 року, в Сполученому Королівстві проживало 15 тисяч вихідців з островів Карибського моря (переважно з Барбадосу), з них 4 тисячі — у Лондоні. До 1959 року еміграція з цих островів до Британії становила близько 16 тисяч осіб щороку. З інших частин Співдружності мігрували ще менше — у 1959 році з Індії та Пакистану приїхало тільки 3 тисячі осіб. Пізніше цифри зросли (зокрема, коли уряд Британії неохоче погодився прийняти східноафриканських азіатів, яких вислав з країни угандський диктатор Іді Амін[240]), але аж у 1976 році «не білого» населення в Британії було лише 1,85 мільйона, або 3% населення. З них 40% уже народилися в країні.

Звичайно, цю ситуацію вирізняло те, що ці люди були темношкірі та як громадяни Співдружності могли претендувати на постійне проживання й навіть громадянство імперської метрополії. Уже в 1958 році расові погроми в Західному Лондоні стали для уряду сигналом про можливий ризик того, що в історично біле суспільство прийняли «надто багатьох» іммігрантів. Тож, незважаючи на те, що економіка і далі потребувала некваліфікованої робочої сили, а частка іммігрантів від загальної кількості населення була незначна, Велика Британія ввела одне з перших обмежень на в’їзд із неєвропейських країн. Закон про іммігрантів Співдружності від 1962 року вперше запроваджував «посвідки на працевлаштування» та суворий контроль імміграції не-білого населення до Сполученого Королівства. Наступний закон 1968 року ввів ще суворіші обмеження, згідно з якими британське громадянство можна було отримати за умови, якщо принаймні один із батьків був британцем. А ще один закон 1971 року, який безпосередньо стосувався темношкірих, суворо обмежував переміщення членів родин тих іммігрантів, які вже перебували в Британії[241].

вернуться

239

Тільки за п’ятнадцять років до того, у 1958 році, у Західній Німеччині згідно з офіційним переписом проживало 25 тисяч італійців, 4 тисячі югославів, а турків так мало, що вони навіть не потрапили до реєстру.

вернуться

240

Дада Уме Іді Амін (1925‒2003) — президент Уганди в 1971–1979 роках, встановив надзвичайно жорстокий і кривавий авторитарний режим, який означився екстремістським націоналізмом і трайбалізмом. — Прим. пер.

вернуться

241

Ці драконівські обмеження колоніальної імміграції відповідали позиціям обох найбільших партій. Утім, менше ніж за одне покоління до того та за інших обставин, прем’єр-міністр від лейбористів Клемент Еттлі в липні 1948 року писав: «Британські піддані, чи то з домініону, чи то колоніального походження (і будь-якої раси й кольору шкіри) повинні мати право вільного в’їзду до Сполученого Королівства; це традиція. Я вважаю, що цією традицією не можна просто знехтувати, особливо тоді, коли ми у великій кількості завозимо іноземну робочу силу».

1 ... 218 219 220 221 222 223 224 225 226 ... 560
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)