Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
І дружина нічого не сказала. Вона так і думала. Інакше й не могло бути. Толі треба розважатися, в нього слабкі нерви, серце, й взагалі в нього нікудишнє здоров’я. Між іншим, Анатоль їде до Криму. Зараз початок жовтня — це ще не пізно, але треба поспішати. Поїде він сам без Тоні, неодмінно сам.
— А чого ти хочеш їхати сам, Толю? Я ж твого спокою не порушу. — На це Анатоль сказав, що йому треба хоч місяць бути «без жінки», так кажуть лікарі. Тоді так. Тоня згоджується і рада, щоб Толя поправився. Толя сідає за піаніно й цим остаточно заспокоює трохи стривожену Тоню. Потім вони пішли в кіно.
Вони прийшли пізно, і їм довелося стояти в черзі. І треба тому статися, щоб перед Анатолем за два чоловіки в черзі стояла Зіна. Так, Зіна.
І одягнена вона сьогодні чепурніше, ніж колись. Анатоль мимоволі став порівнювати її з Тонею й переконався, що Тоня трохи молодша од Зіни, але Зіна краща. Власне, вони були різні. Між іншим, він мав на увазі взяти собі за дружину брюнетку, а вийшло так, що взяв блондинку, та ще й яку, занадто світлу.
В Тоні на голові оксамитова баретка ультрамаринового кольору з білим пухнастим бомпончиком збоку, такого ж самого кольору шовкове пальто з напуском на стегнах, лакові чорні туфлі. Зіна в білім маленькім капелюшку, в чорнім шовковім пальті й у зелених гостроносих туфлях. У Тоні голубі очі, поволі одкриваються й закриваються густими віями, у Зіни чорні, великі лакові кружальця майже не закриваються й пильно, вперто, пронирливо дивляться.
В Тоні трохи довгеньке, ніжне, наївне, рожеве обличчя, в Зіни матового кольору, владне, виразне.
Зіна взяла квиток, зиркнула на Анатоля, потім крадькома, з жіночою заздрістю, зміряла з ніг до голови Тоню й пішла в фойє. За нею незабаром пішов і Анатоль із Тонею.
Зіна часто озиралась, кепсько приховуючи цікавість.
— Толю, ота на нас дивиться, — сказала Тоня.
— Хай собі дивиться, хіба ми погані? — І він оглянув себе в дзеркалі. На ньому було сіре демісезонне англійське пальто, до жовтих черевиків халявки-бутилочки, на голові теплий, кошлатий із великим козирком картуз і в руці чорний стек. До Зіни підійшла подруга в трикотажному костюмі, й Зіна щось захоплено їй говорила, зиркаючи на нього й Тоню. Коли йшла картина, він пригорнувся до Тоні й сказав:
— У мене серце болить, Тоню.
Тоня зрозуміла, що він її так любить, і притиснула його голову до своїх грудей.
Анатоль поїхав до батьків. Йому треба було взяти грошей, а вони в нього заховані за батьківською повіткою. Він узяв був у матері коробку, що на ній намальовано косооких китайців, висипав з тієї коробки сіль, обмотав гроші ганчіркою та й закопав за сараєм. Коли в нього грошей не вистачає, він бере з тієї коробки, як із «вогнестійкої скарбниці», та й знов закопує. Так само й тепер. Батьків якраз не було вдома, й він цьому був радий. Обдивився хату з усіх кінців, клуню, за клунею, двічі вибігав на вулицю, чи нікого немає, і як злодій пішов за повітку. Тут йому так забилося серце, що він ледве втримався на ногах. Місце, де закопані гроші, було розрите, й видно ріжок червоної, облупленої до білого бляшаної коробки. Анатоль витяг коробку, подививсь, і йому дух заперло од радості. Гроші були цілі. Це лише кури тут господарювали. Тоді він вирішив гроші переховати. Під хатою не можна, бо будуть мазати хату або задумають перекидати стару призьбу, або чого доброго нову хату будувати… На городі теж ні в якому разі не можна, бо оратимуть чи копатимуть город… До льоху незручно лазити. А чому б і не на городі? Адже ж іде зима й город не копатимуть. Тоді краще за клунею, що була «спиною» до городу. Анатоль взяв із собою дві тисячі, решту закопав у бур'яні за клунею, розцілував Гривка, що од радості підстрибував, ладен зірватися з ланцюга, попрощався в душі з батьківським двором і пішов на станцію.
Тоня провела Анатоля на вокзал. Взяла перонний квиток і увійшла в вагон. Анатолеве місце було напроти однієї панночки. Панночка була спітніла, аж пашіло від неї, тоненька біла блузка приставала до тіла. Вона одкинула комірець, махала коло розчервонілих щік руками й поглядала на свій важкий чемодан, що, очевидно, був причиною її втоми.
— Ось, Толику, твоє місце, — сказала Тоня, — на мою думку, гарне, коло вікна й столик… — Анатоль у думці був згоден, але він додав би, що гарне це місце ще й тому, що гарненька буде сусідочка.
Анатоль поклав свого жовтого, обмотаного пряжками чемодана і прощально переглянувся з Тонею. Панночці, на їхню думку, можна було довірити. Вони знов переглянулися, потім глянули на панночку, в думці зрозуміли одне одного, й Тоня, звертаючись до панночки, сказала: