Беладонна. Любовний роман 20-х років

У воді пальці були тонкі, як ниточки, і завдовжки з метр. Він швидко виймає руку, обдивляється її й сам собі усміхається. Потім став думати. Перша думка була про дружину. Але ця думка була коротенька. Увірвалась вона тим, що дружині без нього житиметься непогано, з голоду не вмре, бо він їй залишив шістсот карбованців. Він уявив собі станцію й прощання з Тонею, а з вікна виглядала Людмила. Ага, Людмила. Тут думка про Тоню увірвалася. Людмила стоїть у голубій кофточці на севастопольському пероні, серед натовпу, махає йому біленькою хусточкою й солодко всміхається японським прорізом очей, а в цих очах кипіло прощання. А він сів у авто й махав їй картузом, аж поки голуба кофточка не розтанула в гущавині заклопотаного натовпу. Анатоль сьогодні неодмінно напише листа до Севастополя. В нього є адреса.

З ванни Анатоль іде до електричного кабінету. Сестра садовить його на білу лікарняну табуретку коло біленького столика, на якому електричний апарат, запрягає йому шию й спину якоюсь брезентовою шлейкою, до якої од електричного апарата прироблено дротики, і Анатоль відчуває, що йому по потилиці й по спині лазять колючі дрібненькі комарі. Сестра питає, чи не боляче. Як боляче, вона дає менше струму, як не боляче, тоді вона робить так, що на спині й на потилиці наче хто жменею сипнув колючих комарів.

Далі Анатоль іде на франклін. Тут він сідає на стільця, кладе ноги на міцні бляшаночки, і йому пригадується Сакко і Ванцетті[51]. Над головою в Анатоля крутиться із сонце завбільшки мідяне кружало, тужно шумить, як у вікні вентилятор, гонить на голову теплим вітром і вбирає в себе волосся, яке сторч підіймається на голові. Якийсь парубок жартома торкається за Анатолеву руку, і з тієї руки скочила іскра й ляснула, наче щось лопнуло чи стрельнуло.

З електричного кабінету він іде на солярій, невеличку площу, обгороджену високими, обляпаними білою глиною дошками. Тут стоять жовті дощані лежанки — одні на сонці, інші під навісом у холодку (повітряні ванни), тут же й холодний душ, де бризкаються водою, коли добре напечуть собі сонцем тіло. Завідувач сонця (це так звуть завідувача солярію) зміряв Анатоля, позаписував собі про нього в анкету та й дозволив йому йти в гущу тіл, що валялися на лежанках, віддаючи себе в розпорядження сонцеві. Далі Анатоль іде снідати. До обіду він грав у теніс, у кеглі, після обід мертва година, а там вечеря, і незабаром доводиться лягати спати. Листа Людмилі не написав. Другого дня така сама історія. Не то, що листа не хотілось писати, а напала така лінь, що й ходити не хотілось.

Сьогодні в санаторії буде вечір самодіяльності. Анатоль насилу примусив себе піти на вечір. На плохенькій дощаній естраді хтось бринькав на роялі. Надворі було темно, й світло електрики з естради далеко кидало своє проміння, як із прожектора. Перед естрадою стояли довгі дощані ослінчики, а в кінці будочка для кіноапарата, і вже за будочкою в гущавині кипарисів і ялинок світло з естради плуталось і губило свою силу. Санаторійці на вечір іще не посходились, і довгі ослінчики були порожні. Лише біля естради сиділо кілька чоловіків і дві дівчини. Чоловіки щось смішне розповідали, а дівчата сміялись. Один з них із англійськими вусиками знайомий Анатолеві з палати. Забачивши Анатоля самого аж на задній лавочці, знайомий сказав: