Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
— Дуже славна дівчина, — пояснював Тоні Анатоль про Оляну, — між іншим, колись була в мене закохана.
Куценька, кругла Люба поставила на стіл нового самовара, що шумів і вилискував золотом. У хаті утворився святковий настрій. Анатоль частував вином, потім пили чай, а потім Анатоль сів за піаніно, й Оляна вперше відчула, що втратила в Анатолеві щось надзвичайно величне, ніжне навіки. Тоня стояла в нього за спиною, обняла його за шию, а дівчата збоку з широко розкритими очима слухали музику.
У Галі народилась дитина, дуже подібна до Василя. Явтух ходить, як убитий, з Галею не розмовляє, а про Василя вирішив таке: зціпив зуби, міцно стулив губи й, притиснувши в кишені револьвера, пішов до нього. Василь лежав у ліжку з цигаркою в зубах і читав у газеті «Суд і побут». Окрсуд розглядав справу одного злодія, що підгледів одного громадянина, як той одержував виграш у десять тисяч карбованців. Разом із цим громадянином сів він на потяг, і як той заснув, злодій украв портфеля й кинув другому через вікно, а сам, як нічого не бувало, їхав собі далі. Даремно злодій на суді не признавався й вдавав з себе наївного, що він і сном і духом нічого не знає, його засуджено до ув’язнення на 10 років.
Василь заклав руки під голову й задумався. Без стуку в двері увійшов Явтух. Ввійшов високий, тонкий і блідий, у чорному костюмі, що надає його лицю ще понурішого вигляду. Він замкнув двері, не вітаючись, підійшов до столу й поклав на нього блискучого браунінга.
— Мерзотнику… — вигукнув Явтух. — Як ти смів користуватися з чужих жінок? Падло, нахаба, як ти смів так опаскудити мою родину? — Він ударив браунінгом по столі. Василь спокійно подивився на нього, а потім сказав:
— Одначе у вас великий запас лайливих слів. Ви мені нагадуєте сердиту бабу, в якої велика здатність лаятись.
Явтух скипів.
— Замовчи, кошеня, бо я з тебе не знаю що зроблю.
— Звісно, як той вовк із ягням… — не корився Василь.
Але Явтух наче не почув.
— Ти зараз у моїх руках. Признавайся, твоя дитина? — Явтух перегнувся до Василя через стіл і кричав, наче з переляку.
— Не бризкайтесь слиною, — спокійно сказав Василь. — Я не маю звичаю ображати людину й тому з людиною, яка щойно облила мене брудом, не маю ніякої охоти говорити.
— Майте на увазі, товаришу, — кричав далі розлютований Явтух, — що ви живете сьогодні останній день, а тому я радив би вам перед смертю признатися в свойому ганебному вчинкові…
— Я не сумніваюся, що живу останній день. Це може статися, адже ж ви озброєний. Крім цього, ви й фізично сильніший за мене. Правда, за мене сильніша фізично і коняка, і корова, і зубр, і бізон… Ви здатні знищити людину. Вам це навіть пасує. Але дивно, чому ви допитуєтесь, чи моя дитина, коли ви в цьому переконані?
— Мерзотнику, замовчи, бо ти зараз будеш прощатися з життям… я хочу, крім того, що мені здається… щоб іще й ти сказав… щоб я почув на власні вуха з твого власного бридкого рота, що дитина твоя… Кажи, падло, кажи, гадюко… — З цим він перехилився через стіл до Василя, впершись у нього жахливими очима, а рукою навмання шукав на столі браунінга. Та в цю мить Василь витяг з-під подушки нагана, наставив на Явтуха й міцно сказав:
— Тільки ти, тюхтій мізерний, торкнешся до браунінга, то зараз тобі амінь.
Він пильнував за Явтуховою рукою.
— За двері! — крикнув Василь, встаючи з ліжка. Явтух посунув задом до дверей і вийшов. Василь одхилив двері й гукнув услід Явтухові:
— Дякую за зброю! А дитина, кажете, подібна до мене? Дуже радий, що подібна до батька.
Відповіді не було.
До Василя прийшов Анатоль. Обнялись, поцілувались, посідали й, дивлячись один на одного, усміхнулися.
— На тобі оце. — Василь подав Анатолеві браунінга. Той радісно, здивовано подивився на нього. Чорні рівні брови полізли вгору, й чоло стало все в рівчаках.
— Чого це враз?
— Зайвий. У мене є. Це я тільки що одвоював. Явтух мене стрілять приходив.
— Та що ти? За що?
— Каже, що на мене дитина схожа.
— Ось як… та чорт би тебе взяв, вона таки на тебе й схожа. Ну, а ти йому що сказав?
— Ну, а я його послав к чортовій матері. Мало чого буває. Пхі! Схожа. Буває ж таке, що приїздить до нас якийсь німець, що родивсь і жив у Німеччині, а схожий на українця, що родивсь і виріс у Мерефі. Буває ж так, Толю?