Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
— Та буває. Але коли вони були так далеко одне од одного, то це ще нічого, а коли ти так близько живеш із Галею, та ще й дружиш, як мені відомо, трохи ще й кохаєтесь, — то чорт вас знає… Тут, брат, Німеччиною не викрутишся.
— Але ж це дурниця, Толю… — Василеві хотілось перейти на другу тему.
— Та, звісно, дурниця, — ніби жартуючи сказав Анатоль. — Кинути в обійми чужому чоловікові дитину й сказати, що він цієї дитини батько, — це ж єрунда. Нехай, мов, тішиться досхочу та полюбується зі своєї жіночки.
— Та йди ти к чорту, Толю, ти краще розкажи про себе… Як живеш? Бачу, що справи твої покращали.
— В ДПУ служу, двісті п'ятдесят карбованців одержую. Крім цього, скрізь користуюся кредитом… Прийдеш, побачиш, як влаштувався. Одружився. Жіночка з голубою душею, — Василь аж очі розплющив і раптом похмарнів.
— Так-так із голубою, кажеш? І служиш в ДПУ? От чорт. Ну, нічого. Колись мене п'яного заберуть за дебош, ти, звичайно, визволиш. Ну, а я був в Одесі, в рідні. Мало не одружився. Любив-любив одну, та й покинув. На тобі й костюмчик нічого. Я, правда, теж нового маю. Ось зараз покажу.
І він одяг рудого костюма.
— Чудовий костюм, — сказав Анатоль, — ти вже його й не скидай.
— Чого?
— Поїдемо до моїх батьків. Давно хочуть тебе бачити. Цікаво, кажуть, побачити того, що не пошкодував такого ще гарного костюма подарувати та «бутилочки».
І вони поїхали.
Не переступив Анатоль і порога, як батько гнівно спитав:
— Ти одружився?
— Ні, гадаю.
— Правда, що лише гадаєш?
— Правда.
— Гляди. Не осором мене. Без церкви й без батьківського слова не годиться. Та ти розбагатів, як я бачу, а батька й не згадаєш. А нам оце коровку б іще прикупити.
— А це хто?
— А це, тату, той, що ото мені костюма подарував.
— А-а-а, очінь приятно, Карпо Григорович Хоменко. Очінь приятно вас видіть. — Карпо тиснув обома руками Василеву руку. — Мотре, Мотре! — гукав Карпо. — У нас гості! Де Хвеся, хай побіжить до Максимихи!
— Ми вина принесли, тату, — сказав Анатоль, ставлячи на стіл пляшки в ликовій сіточці. — А корову вам, тату, куплю.
— Спасибі, сину, спасибі. Мотре, та що ти там робиш, до нас люди прийшли!.. Хвесю!
Вбігла Хвеся, червона, жвава й весела.
— Драстуйте! — Соромлячись гостя, вона несміливо підійшла до Анатоля й подала йому руку.
— Ну, й гостеві руку дай, — сказав Карпо.
— Це моя сестра, — пояснив Анатоль Василеві.
— От що, дочко, — промовив Карпо, — біжи до Максимихи, та нехай нам дасть у борг три пляшки горілки.
— Та в нас є, тату, — сказав Анатоль.
— Це мене не візьме. Це солодке. Це на закуску.
— А потім у борг не треба, — обізвавсь Василь. — Ось нате. — Він дав Хвесі червінця. Хведося схопила гроші й побігла.
— Де тут… — Василь сказав Анатолеві над ухом. Той пояснив. Але, вийшовши з хати, Василь гукнув Хведосі, щоб вона почекала.
— Можна з вами піти?
— Ходімте! — радісно згодилась Хведося.
— Це недалеко?
— Ні, не далеко… що, ніг шкода?
— Та ні, навпаки… з вами я ладен на край світу йти.
— І на той світ? — жартівливо спитала Хведося.
— І на той світ.
— Брешете.
— Як ви сказали?
— Льжотє. — Вона зареготала.
— Ач яка. Скільки вам літ?
— А вам?
— Та я старий проти вас. Мені вже скоро двадцять три буде. (Василь збрехав. Йому насправді двадцять сім.)
— Ну, так скажіть же, скільки вам? — спитав Василь.
— А вгадайте!
— Певне, тринадцять.
Хведося зареготала на всю вулицю.
— Ну, а скільки ж? — допитувався Василь.
— Через два місяці шістнадцять буде.
— Прекрасний вік. Кого ж ви любите?
— Нікого, — весело сказала Хвеся.
— Полюбіть мене, — сказав Василь, і Хведося знову зареготала та зиркнула на Василя, мовляв, який же ти!
— Ну, так не хочете мене любити?
— Вас уже люблять, — сміючись, сказала Хвеся, соромлячись своїх слів.
— От хрест святий, ніхто мене не любить, і я нікого.
— Хіба ви не єврей?
— Борони боже, навіть хрест на шиї ношу. Та не хочеться показувати. Я самий настоящий християнин і женюсь тільки на християнці. От би на вас. Я ще ніде не бачив такої красуні. Дайте, я вас поцілую. Не хочете?
Хвеся весело зиркнула на Василя.
— Як оженитесь, тоді поцілуєте.
— Хіба ви за мене підете?