Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
— Де ти була, Хвесю? — спитала одна.
— До нас ходила, — сказала за Хвесю Оляна. А Хвеся, не відриваючи очей, дивилась на шлях.
— Хай мене грім уб’є, як не наші їдуть, — сказала Хвеся, забувши про свій сором. — Ну, да, наші, мати і Гривко.
Молодиці зашепотіли.
— Зараз буде журитися (це про матір Хведощину), казатиме: «Тільки й нашого, що немає».
Як мати приїхала, тоді Хведоська з Оляною пішли самі додому. За ними пішов і Гривко, нюхаючи Хвесю.
— Пішов вон! — кричить та.
— Кров чує, — сказала Оляна й замислилась. — А знаєш, Хвесю, що? Я так скучила за Анатолем.
— І я теж скучила, Оляно…
— Я б так і полетіла до нього, Хвесю.
— Ну, що ж, поїдьмо до нього в неділю. Я знаю, де він живе. Ой, як він гарно живе, Оляно! Музика в нього, килими. У дзеркалі всю тебе видно з ніг до голови… Ой, Оляно, в мене не братик, а золото!
— Ой, не кажи хоч, Хвесю… А знаєш, у неділю не можу. В понеділок. Я буду в місті, та й зайдемо. Це буде тим краще, що я прийшла мов не до нього, а була по справах та й до нього зайшла. Як до односельчанина… Ой, коли б швидше понеділок.
Понеділок не забарився, та не радісний він був для Оляни. Двері Анатолевої кімнати одчинила білява панночка в квітчастому синьому капоті та в білих м’яких пантофлях, що легко ступають по килимах. В панночки була золота коса й голубі очі, й за це Оляні вона не сподобалась, хоч вона ще й нічого не розуміла. Та й Хвеся, побачивши панночку, не зразу второпала, в чім річ. Подумала, що Анатоль вибрався, і спитала:
— Це тут живе Анатоль Хоменко?
Але зразу ж їй стало соромно за своє запитання, бо пізнала обстанову кімнати.
— Тут живе, — сказала панночка. Дівчата, не чекаючи запрошення, самі ввійшли до кімнати. Хвеся почувала себе сміливо. Сіла в крісло, поклалала руку з хусточкою на коліно й розглядала картинки по стінах, що вже встигла навішати Тоня.
Оляна, як поклала глечики коло порога, так біля них і стала, не знаючи, куди подітись.
— Що це грає? — раптом спитала Хвеся.
— Це радіо. Кватирка одчинена, от воно з улиці й чути, — ввічливо пояснила Тоня.
— Як за стіною, — сказала Хвеся, а Тоня на це лише доброзичливо всміхнулась. На туалетному столі в Тоні забряжчали пляшечки, баночки й різні скляні та бляшані речі. Вулицею проїхав автобус, і це примусило Хвесю встати й подивитись у вікно. Тоня сиділа в кріслі коло піаніно з книжкою в пелені, обіперлася рукою на перильце й оглядала гостей.
— Чого ви не сядете? — спитала вона Оляну. Та зачервонілась.
— Та нічого, я так…
Тоня все збирається розпочати з ними розмову, розпитати, що воно за люди, й не наважиться. Та якось наважилась Хведося.
— А що ви тут робите?
— Я дружина Анатоля, — всміхнувшись, сказала Тоня.
— Дружина? — перепитала Хведося, глянувши на Оляну. Вона замріяно сказала:
— Як же це так: одружитись, нічого не сказавши батькам?
Оляна пополотніла й простягла руку до глечиків. Їй хотілось зараз лишитись самій і дати волю своїм сльозам.
— Де тут у вас вода? — спитала Оляна в Тоні. Тоня одхилила двері й гукнула:
— Любо! Принеси води!
Узявши кухоля до рота, Оляна в ньому побачила своє обличчя. Губи сіпались, куточки губ розлізлись аж на все підборіддя. Їй води зовсім не хотілось, і вона пила через силу.
— Ходім, Хвесю! — сказала нетерпляче Оляна. Але тут відчинились двері, й увійшов Анатоль. Він був у попелястому плащі, у тому самому темно-синьому костюмі, в тих самих жовтих черевиках, але замість самов'яза на шиї був тепер голубий метелик. Побачивши гостей, він наче аж злякався.
— Дра-астуйте! — І ніяково поклав на стіл пакуночка, скинув плаща й сказав:
— Це, Тоню, моя сестра, а це «друг мого дитинства».
З цим він розв'язав пакуночки, поставив на стіл дві пляшки вина в ликовій сітці, печиво, шоколад та в жовтому папері червонобокі груші й яблука. Тоня одхилила двері й гукнула:
— Любо, постав самовар!
— Зараз! — глухо почулося за дверми, і в Оляни серце загупало од заздрощів і ненависті до Тоні.
— Чого ж ви не сідаєте? — сказала Тоня.
— Та я зараз буду йти, — відповіла Оляна.
— Ну, не вигадуй, — обізвався Анатоль, розкорковуючи пляшки. — Гуляйте, чого там спішити, ось поп'ємо вина, а там чай зараз буде.
— Гуляйте, гуляйте, он ваша шапка лежить, — сказала Хведося, складаючи вчетверо на коліні носову хустку.
— Ач яка, — усміхаючись, сказав Анатоль та бренькнув їй по губах пальцем. А тоді взяв із нею крісло й підніс до столу. В хаті знявся легенький регіт. Не сміялась лише Оляна. В неї зараз було несимпатичне, навіть некрасиве лице, губи якось одкопилились. Вона була надута й похилена. Анатоль підійшов до неї, взяв за руку й підвів до столу.