Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Ех, ти! — гукав Стах. — Кров бурякова, душа часникова! Казав же тобі, попереду кидати треба, а ти, поки зібрався, якраз у хвіст і потрапив. Сидить, надувається, три дні в два чоботи взувається!..
Піркес підійшов і привітався:
— Війна, хлопці?
— Війна не війна, а заслужив — по морді на!
Вони пішли втрьох. Золотар був понурий, як завжди.
— Ат! — ображено бурчав він. — І діла ніякого, а кінця-краю теж не видать. Морду комусь побить дійствительно треба…
На паркані навпроти депо висіло якесь свіже оголошення. Вони підійшли й прочитали. Це було повідомлення німецького коменданта про арешт першого страйкового комітету і загроза, що «другий буде виявлений і висланий в концтабори, а третій розстріляний без суду». Підписано: «Комендант І — К залоги, полковник фон Таймо». «І» та «К» означало «імператорської та королівської», тобто австро-німецької.
— Ік! — жартуючи, гикнув Стах. — Гляди, Таймо, жнеться тобі, як ми тебе згадаємо…
Піркес вийняв з кишені олівець — це був обламок канцелярського червоного олівця, яким він, ще працювавши в їдальні, відзначав хрестиками на стінці, щоб його не обшахрав буфетник, кількість поданих до столів пивних пляшок. Піркес зиркнув праворуч і ліворуч — довкола і близько нікого не було — і миттю жирно окреслив у червоне коло підпис фон Таймо. Потім навскоси через оголошення хутко надписав:
«Полковник Таймо засуджений на розстріл».
З-за рогу в цю хвилину вилетів чорний лаковий кабріолет. Під тонкою срібною сіткою плавною інохіддю йшов славетний арабський жеребець із стаєнь графа Гейдена. Хлопці мерщій відсунулися від паркана. Кабріолет майнув мимо них. В ньому сидів сивий, з безліччю орденських стрічечок на грудях, австрійський офіцер і поруч з ним молода учителька німецької мови в гімназії, Аглая Вікентіївна.
— Іч, шкура… — флегматично кинув крізь зуби Золотар.
— Нема такого дерева, щоб на нього птиці не сідали, — почав Стах і вже розкрив був рота, щоб встругнути щось веселе і не зовсім пристойне, та Піркес його зразу перебив.
— От що, хлопці, — сказав Піркес, затинаючись і хвилюючись, — так далі не можна! Треба утворити бойову дружину. Дістанемо бомбу і кинемо в Таймо. Ми назвемо дружину «Червоне коло», — раптом придумав Піркес. — 3 одного боку це буде коло червоних друзів, а з другого — хто потрапить у це коло, тому…
Але Стах раптом споважнів:
— Постривай, голубе. Не лізь попереду батька в пекло. Є на світі старші люди, їм краще знати, що й до чого… Поспитатись треба, тоді…
— Ат! — розсердився Піркес і, не попрощавшися, пішов геть.
Схвильований, цілком поглинутий своєю ідеєю, поспішав Піркес до «Кафе безробітних офіцерів». Проходячи повз книжкову крамницю, він, проте, на хвилинку затримався. Портрети гетьмана Скоропадського та генерала Ейхгорна, що лежали на вітрині, спинили його увагу. Він вагався мить, потім мерщій зайшов до крамниці. За дві останні крони він придбав обидва і, скрутивши їх трубкою, повагом подався до кафе.
У кафе було ще порожньо. Біля рояля, на звичному Піркесовому місці, стояло аж чотири пюпітри. Полковий капельмейстер і чотири музиканти розкладали ноти та інструменти. За буфетом, розгладжуючи нафабрені вуса, точнісінько, як це він робив на параді перед полком, стояв полковник Самойлович. За касою сидів штабс-капітан Дерев'янко. Чотири прапорщики з білими серветками через лівий рукав вишикувалися біля дверей до кухні, чекаючи на відвідувачів. Верхню одежу біля вішалки приймав інтендантський чиновник Міклашевський.
З двох десятків столиків зайняті були тільки два. За одним регент Хочбихто з трьома приятелями грав у преферанс — пляшки з пивом стояли на окремому столику. За другим обідав на самоті начальник міської комендантської сотні поручик Парчевський. Піркес завагався, потім тихо сів за крайній столик біля виходу.
Але Парчевський помітив його зразу і привітно замахав рукою.
— Алло, Піркес! — гукнув він. — Сідайте до мене. Така нудьга.
Піркес, зніяковівши, підійшов. Після вечора в день оголошення страйку він з Парчевським не зустрічався.
— Півдюжини! — гукнув Парчевський. — Пане прапорщику!..
— Нудно, — сказав Парчевський, розливши пиво. — Розкажіть що-небудь, Піркес… Ну, скажімо, про гімназію… — він закурив. — Як це було давно… Вам скільки років, Піркес?