Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Свічадо, воно розбилося… — гукнув Микифор Маложон.
— Що? — спинився Репетюк.
— Свічадо, кажу, розбилося того ж таки дня, як його й брато, — зітхнув Микифор Маложон. — Я його тільки у двір і виніс, їй-бо, присяй-бо, нехай мене грім поб'є, щоб люди, сказати б, повеселилися, то їсть, глянули б кожний на своє, так сказать, отраженіє… Прихилив, значить, до дверей, а двері хтось як штовхне, — воно, значить, як гепне, ну, й вдрізки, різало-пороло, просто самий тобі пісок…
— Мовчать! — гукнув Репетюк.
Кара на людей накладалася така. За перехованця зброї все село відповідало австрійському командуванню, що держало лад і спокій в цій місцевості, контрибуцією в десять тисяч австрійських крон та п'ять тисяч пудів фуражу понад план хлібоздачі австро-німецьким комісіям. Вісім тисяч триста два карбованці миколаївських село мало виложити панові Полубатченкові або грішми, або зерном із своїх грунтів, на які в кого є купча, зроблена до жовтня місяця тисяча дев'ятсот сімнадцятого року. Крім того, кожний, хто брав участь у розграбуванні економії пана Полубатченка «під час влади бузувірів-більшовиків», за списком хорунжого Репетюка, мав дістати зразу ж десять шомполів, а в кого відібрано зброю — двадцять п'ять. Решту ще не виявленої зброї пропонувалося знести до ранку, тоді буде другий трус, і в кого й після того виявиться зброя, того забиратиметься до міста, у в'язницю, згідно з законами держави, на строк від шести місяців і до шести років…
Почалася екзекуція.
Репетюк викликав людей за списком. Люди виходили, скидали штани, закочували сорочки і лягали на колоду перед ґанком. Руки зав'язувалося мотузкою під колодою. Вартові з шомполами ставали по обидва боки. Бунчужний рахував. Після трьох-чотирьох вишмаганих екзекутори змінювалися. Обтиракзчи піт, вони відходили набік, висушували об моріжок закривавлені шомполи і встромляли їх у гвинтівки. Зойки і лемент звідти, з гори, де стояли жінки й діти, були куди дужчі за стогони й скрики шмаганих тут. Люди зціплювали зуби, люди закушували губи, люди ковтали язики. І тільки схлипували враз в момент удару, бо руки ж зв'язано, і проклятий ніс Не було як затулити, щоб він мовчав.
Панові Полубатченкові стало погано, і Петрович разом із бородатим отаманом під руки відвели його в школу.
Шомполи посвистували, люди ставали самі в чергу, хто не міг звестися сам, того відтаскували до криниці. Старий учитель лежав у траві коло свого ґанку ниць, затулившись руками, і старечі плечі його дрижали й сіпалися.
Зілов намагався не дивитися в двір, він дивився на паркан, на зелень, на вишні, алей там було червоно — від ягід. І йому вже зовсім не хотілося пити, хоча в голову й стукало жаром, а в горлі і грудях горіло сухим вогнем. У кутку під стріхою лагідно аврукали голуби.
Катря зомліла.
Селян у дворі все прибувало. Австрійці та вартові зводили їх потроху, по одному, по двоє. Десь вже під захід сонця привели зразу п'ятьох. То були ті, що тікали з Слободи до переліска. Потапчук ішов останнім — гунька наопашки, тіло мокре й лискуче від поту. Він побачив Репетюка і хотів одвернутися.
Але Репетюк теж помітив його.
— Хо, мілорд? — привітав він його мляво невиразною, втомленою усмішкою. Три години вже стояв Репетюк на ногах, очманілий від спеки, від крику, від одноманітності. Він захрип, вигукуючи прізвища і кількість присуджених шомполів, — Сервус! — Потім він пошукав у списках і криво всміхнувся. — Доведеться вам скидати штани, містер Потапчук Петро Полікарпович! — вигукнув він. — Десять за економію, двадцять п'ять за гвинтівку системи «маузер». Скидайте ваші «шальвари», сер!..
Тіло в Потапчука було золотаво-брунатне тільки від пояса вгору. Від пояса вниз воно було матово-біле, не займане сонцем.
Репетюк чемно відвернувся, коли його, центра-форварда, правий інсайд простягся долілиць на колоді.
Зілов спробував поторсати Катрю — вона лежала, мов нежива. Що ж робити? Він знав, що зомлілих треба відливати водою. А коли не відлити? Зілов у медицині був цілковитий профан. Господи! Що ж його робити?..
На пагорбі за дорогою жінки билися в припадках на землі. Діти товклися довкола них і розтинали повітря одчайдушним репетом. Старий учитель стояв, прихилившись до одвірка, і його вуса мокро вилискували. Микифор Маложон саме зводився з колоди, затягаючи очкура на скривавленій спині. Потапчукове півбрунатне, півбіле тіло, тепер суціль червоне, лежало непорушно біля криниці в калюжі. Майор Бела Кадель сидів, одвернувшись до шляху, пихкаючи синім димом з чорної угорської сигаретки. Репетюк обтирав лоб хусточкою з жовтою крайкою і синіми волошками по кутках.