Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
— Завтра Жнива, — сказав він уголос, опускаючись у крісло з підголів’ям біля каміна. — На честь свята не гріх і склянку перехилити.
Він налив собі келих вина, останній у своєму житті, і випив, відчуваючи, як у животі зароджується тепло і поволі підіймається до горла. Так набагато краще. Жодних тобі велетенських птахів, жодних нищівних тіней. Він потягнувся, сплів свої довгі кістляві пальці й несамовито ними захрустів.
— Ненавиджу, коли ти так робиш, кістлявий вилупку, — проговорив голос просто над лівим вухом у Торіна.
Торін підскочив. Серце у грудях зробило шалений стрибок. Порожній келих вилетів з рук, але в нього не було підставки, яка б пом’якшила падіння, тож він розбився на друзки об камін.
Не встиг Торін закричати, як Рой Діпейп зірвав з нього нічний ковпак, вхопив за жалюгідні рештки шевелюри і смикнув за волосся на себе. Ніж, що його Діпейп тримав у руці, мав значно скромніші розміри, ніж той, яким скористався Рейнолдз, проте з завданням перерізати мерові горло він упорався успішно. Кров забила червоним фонтаном у пітьму кімнати. Діпейп відпустив волосся Торіна, відступив назад до укриття портьєр, за якими ховався, і підняв щось із підлоги. То був Катбертів вартовий. Діпейп відніс і кинув його на коліна мерові, який конав у кріслі.
— Птах… — пробелькотів Торін із повним крові горлом. — Птах!
— Атож, старий. А ти молоток, що помітив у таку хвилину, — Діпейп знову відтягнув Торінову голову назад і двома спритними рухами ножа виколов йому очі. Одне око полетіло в згаслий камін, друге вдарилося об стіну і сповзло на долівку біля інструментів для розпалювання вогнища. Права нога Торіна смикнулася і завмерла.
Лишалося зробити ще одну справу.
Діпейп роззирнувся, побачив Торінів нічний ковпак і вирішив, що помпона на його кінчику цілком достатньо. Піднявши ковпак з долівки, він занурив його в калюжу крові і намалював сігул Доброго Чоловіка…
на стіні.
— Так, — пробурмотів він, відступаючи на крок назад і дивлячись на своє творіння. — Якщо це їх не прикінчить, тоді їх не прикінчить ніщо.
Цілковита правда. Лишалося тільки одне питання: чи візьмуть Роландів ка-тет живим.
Джонас проінструктував Френа Ленґіла, як саме він має розташувати своїх людей. Двоє повинні були засісти в стайні, ще шестеро — надворі, з яких троє мали сховатися за іржавими рештками старих інструментів, двоє — причаїтися за вигорілим каркасом колишнього будинку, один (Дейв Голліс) мусив сидіти на даху стайні й підглядати з-за гребеня даху. Ленґіл був радий бачити, що люди з його загону всерйоз поставилися до завдання. Так, справді, їхніми ворогами були хлопчаки. Але не слід було забувати, що одного разу ці хлопчаки вже обставили самих Великих мисливців за трунами.
Поки вони не наблизилися до Смуги К, шериф Ейвері справляв враження командира їхнього загону. Але недовго. Неподалік бараків командування взяв на себе Френ Ленґіл. Через плече в нього був перекинутий автомат, а постава, коли він сидів у сідлі, була прямою, як колись у двадцять років. Ейвері, вочевидь знервований і задиханий, сприйняв це радше з полегшенням, ніж з образою.
— Ви розташуєтеся так, як мені сказали, бо це гарний план, і я проти нього нічого не маю, — сказав Ленґіл, звертаючись до свого загону. У пітьмі їхні обличчя здавалися розмитими білими плямами. — Від себе додам лише одне. Хоч нам це й не потрібно, але краще взяти їх живими. Треба віддати їх на суд баронії, посполитих, нехай вони їх розтерзають. Тож скажу так: якщо буде вагома причина стріляти — стріляйте. Але тому, хто стрілятиме без причини, я відірву голову. Затямили?
Відповіді не було. Схоже, всі зрозуміли.
— Гаразд, — сказав Ленґіл із кам’яним обличчям. — Даю вам хвилину перевірити, чи ваша збруя не бряжчатиме, а тоді виступаємо. І з цієї хвилини щоб анічичирк.
Того ранку Роланд, Катберт і Алан вийшли з барака о чверть на шосту і стали поряд на ґанку. Алан допивав каву, Катберт позіхав і потягувався, Роланд застібав сорочку, дивлячись на південний схід, у бік Поганої Трави. Але думав він не про засідки, а про Сюзен. Про її сльози. «Скупе старе ка, як я його ненавиджу», — сказала вона.
Його інстинкт мовчав. Аланів хист, завдяки якому він відчув Джонаса того дня, коли той убив голубів, теж ні пари з вуст. Що ж до Катберта…
— Ще один день тиші! — вигукнув цей достойний молодий чоловік у світанкове небо. — Ще один день краси! День мовчанки, порушуваної хіба що зітханням закоханого і цокотом кінських копит!