Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Того вечора, коли на небі, глузливо всміхаючись, зійшов Місяць-Демон, Корделія вийшла з будинку і повільно побрела через моріжок на город, обходячи купи листя, яке згрібала вдень. В оберемку вона несла одяг. Кинула його перед стовпчиком, на якому стирчало її опудало, і неуважно зиркнула вгору на місяць: самовпевнене підморгування всевидющого ока, посмішка упира. Блідий, як кістка, Місяць, срібний ґудзик на фіолетовому шовку.

Демон посміхнувся Корделії, Корделія посміхнулася у відповідь. Зрештою, рухаючись, як жінка, що прокидається від трансу, вона ступила вперед і зняла опудало зі стовпчика. Його голова безсило опустилася на її плече, неначе то була голова п’яного, який більше не може танцювати. Червоні руки повисли.

Вона зняла з опудала одяг, під яким виявилася пухирчата фігура в штанях її покійного брата, що чимось нагадувала людську. Потім взяла одну з речей, які принесла з собою, і подивилася на неї в світлі місяця. Червона шовкова блузка. Одна з тих, яку мер Торін підніс у дар міс О-Якій-Кралі. Одна з тих, яку вона не хотіла надягати. Лярвині лахи — так вона їх назвала. А хто тоді була Корделія Дельґадо, яка дбала про неї навіть після того, як ії братик-упертюх вирішив, що може протистояти таким, як Френ Ленґіл і Джон Кройдон? Виходить, вона була бандершею, от ким вона була.

Від цієї думки уява послужливо намалювала їй картинку: Елдред Джонас і Корал Торін голі кохаються в ліжку під звуки дешевого піаніно внизу, що награє «Ред дерт бугі». І Корделія завила, мов собака.

Вона знавісніло кинулася натягати шовкову блузку через голову опудала. Наступними була спідниця Сюзен для верхової їзди. Після спідниці — пара її капців. І нарешті замість сомбреро опудало отримало один з весняних капелюшків Сюзен.

Вуаля! Опудало-хлопчик перетворилося на дівчинку.

— І я тебе впіймала на гарячому, — прошепотіла вона, дивлячись на його червоні руки. — Я знаю. Знаю. Не вчора на світ народилася.

Вона віднесла опудало до кучугури листя на моріжку. Поклала близенько, тоді нагребла листя й запхала під червону сорочку, роблячи імпровізовані груди. По тому дістала з кишені сірника і запалила.

І тут же, наче спільник, налетів вітер. Корделія торкнулася сірником сухого листя, і невдовзі всю кучугуру охопило яскраве полум’я. Вона взяла дівчину-опудало і стала перед багаттям. Не чула ні тріскотняви феєрверків, що долинала з містечка, ні хрипіння парового органа в «Зеленому серці», ні групи вуличних музикантів-мар’ячі, які грали на Нижньому ринку. Коли вгору злетів палаючий листок і закружляв на вітрі небезпечно близько до її волосся, вона ніби й не помітила. В її широко розплющених очах була порожнеча.