Беладонна. Любовний роман 20-х років

— Та вже добуду, — сказала Хведоська. — Зараз приїде мати, забере картоплю, тоді вже й поїду. Щось мені холодно…

Вона встала одягнути драну свиту, що лежала на обміжку.

— О, та Хвеся у нас уже дівка. Уже потекло, — сказала одна молодиця, показуючи на червону пляму на лантусі, де сиділа Хведоська.

— Рано, рано, — сказала друга.

— Хвесю, скільки тобі літ? — спитала третя. Але Хвеся з острахом подивилась на червону пляму й мовчала. Потім лапнула за свою спідницю й побігла.

— Хвесю, Хвесю! — гукали молодиці. — Хвесю, йди сюди! То нічого! — Але Хвеся не оглядалась, побігла і нарешті зникла в валах. Тут вона подивилась на сорочку, тоді скинула її, вирила ямку й закопала.

Пройшовши кілька гін, вона підійшла до воза Оляниних батьків.

Батько сидів, крутив цигарку, а мати щось їла. Од воза лежала довга пляма осінньої тіні, і в ній ворушились голови й руки Оляниних батьків.

— А де Оляна? — задихавшись, спитала Хведоська.

— Оляна у яру, капусту зрізає. А чого це ти така бліда та задихалась?

— Та нічого, так. — І побігла в яр. Аж ось Хведоська прибігла до Оляни.

— Хвесю! — радо крикнула Оляна, тримаючи в руках головку капусти. Але Хвеся навіть не усміхнулася. Тоді Олянина радісна усмішка зникла. Вона побачила розпачливий вигляд Хвесі, і їй зразу згадався Анатоль. Може, що сталося, і Хвеся прийшла її сповістити.

— Кажи швидше, що сталося, Хвесю!

Та розповіла все, що трапилось. Ні з сього ні з того пішла кров, та оце так соромно, що аби земля розступилась, і вона б у неї жива пішла. Та ще молодиці бачили, це ж усі знатимуть. Щоб позбутися сорому, вона закопала сорочку в землю, але кров біжить по ногах. Та Оляна на все це усміхнулась і сказала:

— А я вже гадала, що з Анатолем сталося якесь нещастя. Ой, дурненька ти, Хвесю, ой, дурненька!

— Ти ще й смієшся, — сумно сказала Хведоська.

— Сміюся, бо смішно. Нічого тут страшного немає.

І Оляна прочитала Хведосьці цілу лекцію, що нарешті заспокоїла її.

— А тепер треба твій «сором» змити, — сказала Оляна. — Це ми зробимо так: я одпрошуся в батьків додому, та підемо, викопаємо твою сорочку, витрусимо її гарненько, та ще я дам тобі свою, щоб не протікало, підемо до Оляньківської криниці, позамиваємо тобі плями, і все… Це буде днів зо три… Це єрунда.

— От дякую тобі, Олясю, от дякую!

Одпросилася Оляна в батьків, та й пішли долиною.

— А тю-у-у, а тюу-у-у! — гукали дівчата на рудого собаку, що відгрібав сорочку. Але собака вже розгріб, схопив сорочку в зуби й побіг. Бігли дівчата з усієї сили, але собака не кидав своєї здобичі. Тоді вони розбіглися й стали переймати собаку, а тут іще якесь дівча назустріч гнало корову. Собака злякався й кинув сорочку.

До молодиць Хвеся підійшла з червоними од дівочого сорому щоками і з мокрою плямою на спідниці.