Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
— Це так, судар, — відповіла йому Марина. — Але я дізналася про дещо інше. Тож і веселощам моїм надійшов край.
І не втримавшись, розповіла йому все, про що їй повідав молодий пан.
— Як його звати-величати? — швидко запитав вельможа.
Думаючи про щось своє, вбита горем, що негадано на неї звалилося, за сльозами не бачачи світу білого, Марина механічно назвала ім’я того юнака необачного... Назвала, не усвідомлюючи, що вона чинить.
— Взяти того балакуна! — розпорядився вельможа, і молодого шляхтича, який нічого лихого не підозрював, було негайно схоплено, стягнуто з коня.
— Зрадник! — було йому заявлено.
Юнак хотів щось сказати на своє виправдання...
Ба навіть подивуватися, в чому ж полягає його зрада, не встиг, як тієї ж миті прогриміли квапливі постріли...
— Ти недостойний бути воїном короля!!!
Це буде останнє, що він почує в цьому світі, і ці слова на якусь останню скороминущу мить його життя стануть для нього страшнішим і болючішим ударом, аніж рушничні постріли в груди...
І все ж у Марини Юріївни ще залишався деякий сумнів. Власне кажучи, крихта його отакунька, що все не бажала розсіятися, як вранішній туман, коли підніметься сонце. Сумнів у тому, що слова бідного юнака-шляхтича, що цар Дмитрій буцімто несправжній, правдиві.
І причиною того сумніву був її батько, якому вона досі майже сліпо вірила. Батько вже побував у Тушині з розвідкою — який там «цар» засів? Справжній чи...
Воєвода Мнішек повернувся з розвідки вельми задоволений, просто аж веселий. Погладжуючи широку руську бороду, що він тоді носив, сказав майже ласкаво:
— Заспокойся, донечко моя. Я власними очима, ось цими, — показав на свої очі, — упізнав свого зятя. Це справжній Дмитрій, московський цар і твій муж. А мій зять.
Марина тоді сонцем засяяла.
— Правда, тату? Бо таке говорять, таке...
— Правда, дочко, і не сумнівайся. Не вір тим, хто пасталакає усяке про Дмитрія. Буцімто він... не він. Я мав з ним авдієнцію в Тушині, балакав з ним, як оце з тобою. Вір: тушинський Дмитрій — справжній Дмитрій. Твій муж, а мій зять, московський цар. Хіба б я не впізнав свого зятя?
Справді, як би це тесть та не впізнав свого зятя? І Марина тоді повірила батькові. Повірила, як усе життя йому вірила — рідному батечкові.
І ось той молодий шляхтич. Котрий з власної забаганки примчав до її карети. Із карколомною новиною. І його застереження, що царевич «не той» і що про це всі вже знають — крім її величності...
Марина була у відчаї — кому вірити? Батькові чи людській ясі? У найжахливішому сні не могло приснитися те, що Марина побачить у Тушині, коли навстріч їй виїде, як їй сказали, її чоловік Дмитрій!
Вона була не просто шокована, а вбита. Перед нею був якийсь... тип... Радше типик — «обличьем слуга, волосом черен, нос поклеп, ус не мал, брови велики нависли...».
Він нічим не був схожий на її Дмитрика, абсолютно нічим.
І Марина з жахом збагнула: перед нею чужа людина! Незнайома їй, яку вона бачила вперше. І певно хитра, коли зважилась на таке, жорстока, підступна, яка видає себе за її чоловіка, і вона мусить визнати ту людину за свого коханого мужа...
О, боги, боги, як їй все це витримати?
Кому це потрібно? Їй? Та ні ж бо. Чи батькові? Польщі та її королю? Чи руським дворянам, яких повно в Тушині?
Кому, кому, кому?
І як вона може того нелюба, чужака визнати за коханого чоловіка?
Матка Боска!
Єзус Марія і ви, святі угодники, — спасіть і помилуйте!..
Але це буде потім, потім... А тоді...
Автори «Щоденника Яна Сапеги», його секретарі, які скрупульозно занотовували всі події, що траплялися в стані гетьмана, записали й про поїздку воєводи Юрія Мнішека в Тушино до «царя Дмитрія». І записали не без іронії: пан воєвода їздив «упізнавати царя, той він чи не той».
Чому з іронією? Та тому, що знали: у Тушині засів не той Дмитрій. Як знали про те майже всі — і в Тушині, і в оточенні гетьмана Сапеги.
Повернувшись з Тушина, воєвода Мнішек усіх запевняв, що це таки «той» Дмитрій. На те у нього був свій резон: той не той, а коли він, властолюбний, захопить владу в Москві, ставши властителем (Марину тоді він неодмінно зробить властителькою), то він, воєвода, матиме від цього великий зиск — крім усього, ще й кілька міст та повітів у Сіверській землі.
Як і його Польща. Тому й проголосив тушинського «Дмитрія» тим Дмитрієм. І Марина батькові повірила, ожила, наче вдруге на світ білий народилася, була веселою і все наспівувала пісеньки, радуючись скорій зустрічі з Дмитриком...