Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фактор
- ISBN: 978-966-180-038-9
- Жанр: право
Электронная книга - «Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України». Краткое содержание книги:
Книга адресується суддям, адвокатам, юристам, які працюють у правоохоронних органах, на підприємствах, в установах, організаціях.
Законодавство враховано станом на 1 січня 2010 р.
9. Правочини — це дії правомірні. Поширювати це поняття на неправомірні дії було б неправильним. Проте слід ураховувати ту обставину, що невідповідність правочину вимогам, що ставляться до нього, як правило, не завжди є достатньою для висновку про його недійсність. Безпосередньо законом визнаються недійсними тільки окремі види правочинів (ч. 2 ст. 215 ЦК). Причому, на недійсність правочину в законі має вказуватися прямо (ст. 204; ч. З ст. 215 ЦК). У решті випадків правочини, що не відповідають вимогам ст. 203 ЦК, повинні визнаватись недійсними судом. До набрання законної сили рішенням суду правочин є чинним. Правда, визнання його недійсним судом означає, що він є недійсним з моменту його вчинення (ч. 1 ст. 236 ЦК), а раніше прийняті судами рішення, що виходили із дійсності такого правочину, підлягають перегляду за нововиявленими обставинами (ст. 361 ЦПК [44]; ст. 112 ГПК [31]).
10. Поняття правочинів поширюється тільки на дії, які здійснюються тими особами, для яких у результаті вчинення правочину настають, змінюються або припиняються цивільні права і обов'язки. Це підкреслюється в ст. 202 ЦК, де на відміну від ст. 41 раніше чинного Цивільного кодексу, вживається термін «набуття» (цивільних прав та обов'язків), а не «встановлення». Установлювати права та обов'язки за наявності повноваження можна і для іншої особи (якщо таке допускається законом), а набувати їх можна тільки для себе. Якщо в результаті дій однієї, двох чи декількох осіб — учасників правочину виникають, змінюються або припиняються цивільні права і обов'язки для інших осіб (осіб, які в правочині не брали участі), такі дії можуть визнаватися правочинами тільки щодо тих суб'єктів, які ці дії вчиняли (за винятком представництва). У той же час із правочину можуть виникати права і обов'язки і для третіх осіб, які в правочині не брали участі. Для цих осіб правочин є юридичним фактом (вчинком), який об'єктивно (незалежно від волі учасників правочину) спричинює правові наслідки. Проте в таких випадках треті особи на захист свого права можуть вимагати визнання правочинів недійсними.
11. У більшості випадків правочини є двосторонніми. Правочин вважається двостороннім, якщо відповідно до законодавства для його вчинення необхідним є вияв волі двох осіб — його учасників. Відсутність волевиявлення одного з учасників двостороннього правочину означає, що він взагалі не вчинявся. Проте пред'явлення в суді вимоги про визнання факту невчинення правочину визнається чимось екзотичним. Це не можна віднести до досягнень національної судової практики. Позов про визнання того факту, що правочин не був учинений, має розглядатись по суті з винесенням рішення суду. Абзац другий ч. 1 ст. 218 ЦК передбачає можливість заперечення в суді однією із сторін правочину факту його вчинення.
Багатосторонніми є правочини, вчинення яких передбачає волевиявлення трьох або більше учасників.
Двосторонні та багатосторонні правочини називаються звичайно договорами. Зустрічаються в законодавстві й інші (крім терміна «договір») терміни — контракт, угода. У раніше чинному Цивільному кодексі вживався термін «угода» замість терміна «правочин».
12. Правочини звичайно розуміються як підстава зобов'язань, класичні зразки яких — у главах 54 — 77 чинного Цивільного кодексу. У такому випадку вони являють собою або один складний юридичний факт (наприклад, підписання договору сторонами при особистій зустрічі; у цьому правочині виражена воля двох чи декількох сторін на досягнення цивільно-правових наслідків, але вияву волі (підписанню договору) кожним з учасників закон не надає самостійного юридичного значення, значення юридичного факту), або іноді досить великий набір юридичних фактів, які формують юридичний склад (при примушенні до укладення договору і розгляді переддоговірного спору в суді до такого юридичного складу будуть входити не тільки дії учасників, але й публічно-правові юридичні факти — рішення суду про примушення до укладення договору, рішення суду з переддоговірного спору).
При такому підході до розуміння правочинів навіть і односторонні правочини інколи являють собою складний юридичний факт або юридичний склад. Видача довіреності — це односторонній правочин, але вона включає і підписання довіреності, її публічно-правове (нотаріальне) посвідчення, передання довіреності представникові, тобто юридичний склад. Тільки наявність усієї зазначеної сукупності юридичних фактів дає підстави для висновку про те, що правочин вчинено, а представник отримав повноваження діяти від імені особи, що видала довіреність. Якщо ж особа підписала довіреність, яка потім була посвідчена нотаріусом, але не передала її особі, що мала бути представником за довіреністю, ця остання особа не може діяти як представник. А суд не може, зробивши запит до нотаріуса та отримавши інформацію про посвідчення довіреності, визнати право особи, на ім'я якої оформлена довіреність, бути представником.