Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України

8. З урахуванням ч. 3 ст. 206 ЦК слід визнати, що визначенням правочинів, що дається в ст. 203 ЦК, охоплюються і дії, які вчиняються у процесі виконання цивільно- правових зобов'язань та інших обов'язків, оскільки такі дії спрямовані на припинення цивільних прав і обов'язків або на їх зміну (часткове виконання обов'язку спричинює його зміну, а повне — його припинення). Проте послідовне поширення поняття правочину на зазначені дії, за логікою, повинне спричиняти поширення на них всього законодавства, що стосується правочинів. У багатьох випадках це суперечило б змісту спеціальних положень цивільного законодавства, які при цьому підлягають переважному застосуванню. Належить, однак, враховувати, що в Цивільному кодексі здійснена спроба послідовно провести ідею визнання дій на виконання договорів правочинами. Зокрема, указується на можливість визнання судом недійсним акта про передання виконаних робіт підрядником та прийняття їх замовником, якщо він підписаний однією із сторін, а суд визнає обґрунтованими мотиви відмови іншої сторони від підписання такого акта (ч. 4 ст. 882 ЦК). Ураховуючи таку позицію законодавця, слід очікувати звернення до судів з позовами про визнання недійсними накладних, актів приймання продукції або товарів за кількістю чи якістю, інших документів, якими засвідчується виконання чи неналежне виконання зобов'язання, що слід визнати неприйнятним.

Сформована протягом попереднього часу судова практика з питання про юридичну кваліфікацію дій на виконання зобов'язань не характеризується послідовністю. З одного боку, якщо в момент учинення правочину останній відповідав вимогам закону, і можливість його виконання в цей момент була, але зобов'язання було виконане неналежно, і неналежне виконання було прийняте, судова практика не вважала за можливе застосування ст. 56 ЦК 1963 р., тобто не вважала за можливе кваліфікувати прийняття неналежного виконання як правочин, учинений під впливом помилки. Хоча кредитор при прийнятті виконання дійсно помилявся щодо належного його характеру, застосовувались спеціальні правила про строки та порядок фіксування факту неналежного виконання, а не ст. 56 ЦК 1963 р., задовольнялись вимоги, що випливають із суті зобов'язання та відповідного законодавства (замінити передану на виконання договору річ на іншу, усунути недоліки, розірвати договір тощо), а не вимога про визнання правочину недійсним та повернення сторін до попереднього майнового становища.