Марш Радецького та інші романи

Ми підвелися. Мати обняла Елізабет, але не поцілувала.

— Ти поїдеш з гостями! — сказала вона мені й докинула: — Приходь сьогодні ввечері. Я хочу знати, о котрій годині ви вінчаєтесь. Є голубий лин! — Вона махнула рукою, як королева махає віялом, а тоді зникла.

Унизу в авто — мій тесть їздив на авто (марку він мені називав, але я призабув) — я дізнався, що у Дьоблінґській церкві все готове. З годиною — напевно, це буде десята ранку — ми ще не визначились. Нашими свідками будуть Зелінський і Гайдеґґер. Церемонія невибаглива.

— Невибаглива по-воєнному, — кинув тесть.

Увечері, в той час, як ми повільно і обережно куштували синіх линів, мама, ймовірно, вперше, відколи вона стала хазяйкою будинку, загомоніла за їжею про так звані серйозні речі. Я допіру почав нахваляти линів. Вона урвала мене.

— Може, ми сидимо разом востаннє, — сказала вона. І докинула: — Сьогодні підеш з усіма прощатися, еге ж?

— Так, мамо.

— Побачимося вранці, до побачення.

Вона пішла не озирнувшись.

Звичайно, я пішов попрощатися. Себто насправді я бродив вулицями, щоб попрощатися з людьми. То там, то сям я когось зустрічав. Люди на вулицях час від часу викрикували щось незрозуміле. Спливло кілька хвилин, перш ніж я зрозумів їхній сенс, і вони вже відгукали. Іноді лунав «Марш Радецького», «Хай живе Німецька гвардія» і марш «Слався, Австріє моя!». Награвали їх циганські оркестри, музиканти у шиночках, де смакували молоде вино, у дрібнобуржуазних пивничках. Пиво лилося рікою. Коли я увійшов, кілька унтер-офіцерів підвелося, і навіть цивільні особи помахали мені, піднісши гальби з пивом. Мені здавалося, що я був єдиним тверезим у цьому великому місті, тому скидався на якогось дивака. Так, знайоме місто кудись вислизало від мене, даленіло, щомиті стрімкіше; і його вулиці й сади, хай якими гамірними вони були, схоже, для мене вимерли. Якими мені судилося побачити їх згодом, по війні і по нашому поверненні? Я бродив до світанку, взяв кімнату в старому «Брістолі», згарячілий, збуджений, у безнастанній борні з думками, планами, спогадами, переспав кілька годин, пішов у військове міністерство, дістав позитивну відповідь, поїхав у нашу казарму на Ландштрасер Гауптштрасе, і попрощався з майором Паулі, нашим батальйонним командиром, дістав «відкритий наказ», який приписував мені — а звали мене вже «лейтенант Тротта» — явитися у 35-й полк, кинувся у Дьоблінґ, дізнався, що вінчатимуть нас о пів на одинадцяту, поїхав до своєї матусі і сповістив це їй, а тоді вже й Елізабет.