Марш Радецького та інші романи

— Проведи нас до готелю! — звернувся я до старого. — Я хотів би з тобою поговорити!

— Слухаюсь, — мовив він і, взявши в руки валізи, рушив слідом за нами.

— Я хочу поговорити зі старим, — кинув я Елізабет. — Буду за півгодини!

Ми з Жаком пішли в кафе. Він тримав котелок на колінах, я м’яко забрав його і поклав на сусідній стілець. З далеких, блідо-блакитних, трохи вологуватих старечих очей струмувала на мене вся Жакова ніжність, і я відчував, наче моя мати вклала в них останнє материнське послання для мене. Його подагричні руки (я давно вже не бачив їх голими — лишень у білих рукавичках) тремтіли, коли він підносив філіжанку з кавою. То були старі добрі руки слуги. Чому я ніколи не звертав на них увагу? На викривлених суглобах пальців виступали сині вузлики, нігті були пласкі, тупі, рябіли тріщинами, кісточка на зап’ястку зміщена вбік — здавалося, вона мимоволі витримує жорсткий край старомодної манжети, а численні вени, блідо-блакитні, схожі на крихітні потічки, насилу торували свій шлях під потрісканою шкірою тильної частини руки.

Ми сиділи в саду кафе «Асторія». Зів’ялий золотий листок каштана поволі ліг на лису голову Жака, він цього не відчув, адже шкіра його через старість втратила чутливість, — отож я залишив листок там, де він лежав.

— Скільки вам років? — спитав я.

— Сімдесят вісім, молодий паничу, — відказав він, і я побачив під його густими, білосніжними вусами великий жовтий зуб. — Власне, це я мав би йти на війну, а не ви, молоді! — правив він далі: — У шістдесят шостому я воював з пруссаками, у 15-му полку.

— Де ти народився? — запитав я.

— У Сиполє, — сказав Жак.

— Ти знаєш родину Тротта?

— Звичайно, знаю, усіх, усіх…

— А словенською ще розмовляєш?

— Забув, молодий паничу!

«Буду за півгодини», — сказав я Елізабет. Я не наважувався глянути на годинник. Спливла вже, певно, година або й більше, а я не хотів розлучатися з блідими старими очима Жака, де жив його душевний біль і біль моєї матері. Мені здавалося, що я маю тепер повернути двадцять три роки мого життя, відбуті легко і недбало, повернути за одну годину, і я замість, як зазвичай чинить новоженець, розпочати так зване нове життя, поклав радше підправити уже минуле. Мені понад усе хотілося почати зі сповитка. Я збагнув, що пропустив найважливіше. Проте було вже запізно. Я стояв віч-на-віч зі смертю і любов’ю. Якусь мить — зізнаюсь — я думав навіть про ганебний, негожий викрут. Я міг би просто послати повідомлення Елізабет, що мушу зараз же їхати на фронт. Я міг сказати їй це, обійняти, удати безпорадність і відчай. Проте збентеження тривало лише якусь секунду. Я миттю опанував себе і рушив геть з «Асторії». За півкроку позаду мене ступав мій вірний Жак.