Марш Радецького та інші романи

А мої друзі були такі щирі! Ми сиділи в невеликому заїзді, на який перетворилася звичайнісінька крамниця. Радше, за ті роки, несказанно довгі роки, тягнучи які наші казарми, казарми 21-го, обживались у цих місцях, аби врешті з ними зріднитись, та крамниця, в якій можна було купити якусь лямівку, зірку, стрічку для немовляти, розетки, шнурки, стала заїздом. У шухлядах за прилавком іще лежали так звані «пасамани». У сутінках крамниці й досі пахло картонними коробками, в яких зберігалися зірки — деякі з білого каучуку, деякі з золотого шовку, — розетки для військовиків і портупеї, схожі на суцільну золоту мряку, поміж яблучним соком, горілкою і старим «ґумпольдскірхнером»[9]. Перед прилавком стояли три-чотири маленькі столики. їх зробили тоді, коли ми були ще дітьми. Тоді ми купили столики, а концесію продавати на розлив спиртне власник крамниці, шмукляр Зінкер, отримав винятково завдяки заступництву командира нашого батальйону, майора Паулі. Проте цивільним у шмукляра не дозволялося пити! Концесія стосувалася самих військовиків.

Нині ми знову сиділи разом у крамниці шмукляра, як колись у часи 21-го. І саме безтурботність моїх приятелів, з якою вони нині святкували майбутню перемогу так само, як багато років тому пили за офіцерський іспит, вразила мене до глибини душі. Тоді в мені бриніло пророче відчуття, відчуття того, що ці мої товариші ще зможуть витримати офіцерський іспит, але не війну. Занадто розпещеними виросли вони у Відні, столиці, що її ненастанно живили коронні землі, безневинні, майже по-смішному безневинні діти пещеної, занадто часто славленої столиці й імператорського осідка, який, скидаючись на якогось осяйного підступного павука, сидів посеред міцного чорно-жовтого павутиння і весь час висмоктував соки, сили і блиск з довколишніх коронних земель. З податків, які платили мій бідний кузенок, торговець каштанами Йозеф Бранко Тротта з Сиполє, з податків, які платив, перебиваючись з хліба на воду, гебрей-дрожкар Манес Райзіґер, жили пишні будинки на Рінґу, що належали новоспеченій баронській родині Тодеско, а також публічні заклади, парламент, палац юстиції, університет, земельний кредитний заклад, бурґтеатр, придвірна опера і навіть управління поліції. Ясну щирість столиці імперії, столиці держави й імператорського осідка виразно — так часто казав мій батько — живила трагічна любов коронних земель до Австрії, трагічна, позаяк безвідмовна. Цигани з Пусти, закарпатські гуцули, галицькі гебреї-візники, мої власні кревні, словенці, що смажать каштани у Сиполі, ті, хто вирощує тютюн у Бачці, конярі зі степів, турки, боснійці і герцеґовинці, гендлярі із Ганакея в Моравії, що продають коней, ткачі з Рудних гір, подільські мірошники і продавці коралів — усі вони були ґречними годувальниками Австрії: що бідніші, то ґречніші. Так вони мучили себе, так мордувалися, ніби від цього єдино залежало, щоб центр монархії ставили в світі за батьківщину ґрації, доброго гумору і геніяльності. Наша ласка росла і буяла, але поле її було полите горем і смутком. Сидячи разом з усіма, я згадував Манеса Райзіґера і Йозефа Бранка. Ті обоє, певно, не хотіли так граційно йти в смерть, у вишукану смерть, як мої батальйонні побратими. Не хотів і я, я теж не хотів! Очевидячки, у ту годину я був єдиний, хто відчував вагу майбутнього, на відміну і на противагу моїм побратимам. Тим-то я несподівано підвівся і мовив на власний подив: «Побратими! Я вас усіх дуже люблю, як і годиться любити друзів, а надто зараз, коли близько смерть». Далі я не зміг продовжувати. Серце калаталось, язик дубів. Я згадав свого батька — Бог відпустить мені цей гріх! — я збрехав. Я приписав своєму покійному батькові щось, що він направду ніколи не говорив, але таки міг сказати. Отож я правив далі: «Це було одне з останніх бажань мого батька, щоб коли почалася війна, а він завбачав, що вона почнеться в найближчім часі, я йшов не з вами в наш дорогий 21-й полк, а в той, де служить мій кузен Йозеф Бранко».