Марш Радецького та інші романи

— Він помре? — спитав я.

— Це твій батько? — поцікавився лікар.

— Це наш слуга, — сказав я. — Він був мені як батько.

Лікар, здавалося, це помітив.

— Напевно, помре, — сказав він.

— Цієї ночі?

Він розвів руками. Вечір настав швидко. Довелося запалювати світло.

Доктор зробив Жакові укол кардіазолу, виписав рецепти, подзвонив, послав людину в аптеку. Я крадькома вийшов з кімнати. «Так крадеться зрадник», — подумав я. Так само тихо я прокрався вгору по сходах до Елізабет, наче боячись когось розбудити. Кімната Елізабет була замкнена. Мій номер містився поряд. Я постукав. Пробував відкрити двері. Крім того, вона замкнула і двері між двома кімнатами. Я вагався, чи не використати мені грубу силу. Але тієї миті я вже знав, що ми не кохаємо одне одного. У мене було двоє небіжчиків: спершу померло моє кохання. Я поховав його на порозі тих дверей, які з’єднували наші дві кімнати. Тоді я спустився на поверх нижче, щоб побачити, як помирає Жак.

Добряга доктор ще й досі був там.

Він відстебнув шаблю і розстебнув гімнастерку. В кімнаті стояв дух оцту, етеру, камфори, і через відкриті вікна вливався в’янучий аромат осіннього вечора. Лікар сказав: «Я залишуся тут», — і потиснув мені руку.

Я послав мамі телеграму, що мушу затримати нашого слугу до самого свого від’їзду. Ми з лікарем поїли шинки, сиру, яблук і випили дві пляшки «нусдорфера».

Старий лежав посинілий, його дихання прорізало кімнату, мов іржава пилка. Час від часу верхня частина його тулуба піднімалася, його подагричні руки тягли на себе темно-червону стебновану ковдру. Лікар змочив водою носову хусточку, побризкав на неї оцтом і поклав його на чоло вмирущому. Я двічі підбирався сходами до Елізабет. Перший раз там стояла тиша. Іншого разу я почув, як вона голосно ридає. Я постукав сильніше. «Залиш мене в спокої!», — крикнула вона. Її голос простромив зачинені двері, наче ніж.

Була, напевно, година третя ранку, я сидів біля Жакового ліжка, доктор спав, без сурдута, поклавши руки на письмовий стіл і устромивши в них голову. Жак підвівся з простягнутими руками, розплющив очі і щось пробурмотів. Лікар негайно прокинувся і підійшов до ліжка. Тепер я почув колишній дзвінкий голос Жака:

— Будь ласка, молодий паничу, передайте пані, що я завтра вранці повернуся. — Він упав на подушки. Дихання його стало рівним. Очі старого оскляніли і дивилися незмигно, здавалося, повіки їм більше не потрібні.

— Вмирає, — сказав лікар саме тієї миті, коли я збирався ще раз піднятися до Елізабет.

Я чекав. Схоже, смерть підступалася до старого вельми обережно, по-материнському, наче справжній янгол. Десь о четвертій ранку вітром занесло у відкрите вікно прив’ялий, жовтий лист каштана. Я підняв його й поклав Жакові на ковдру. Лікар обійняв мене за плечі, тоді схилився над старим, прислухався, взяв його за руку і сказав: «Упокоївся!»