Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
Достоту перед входом в готель, саме коли я хотів обернутися, щоб попрощатися з Жаком, я раптом почув, як він захрипів. Я повернувся і розкрив обійми. Старий упав на моє плече. Його котелок поторохтів бруківкою. До нас вибіг придверник. Жак знепритомнів. Ми занесли його до вестибюлю. Я послав по лікаря і побіг нагору, щоб сказати про все Елізабет.
Вона й досі читала своїх гумористів, сьорбала чай і стромляла поміж своїх гарненьких рожевих губенят маленькі шматочки тосту з джемом. Побачивши мене, вона поклала книжку на стіл і простягла свої обійми.
— Жак, — почав я, — Жак… — і осікся. Я не хотів вимовляти страшне, невблаганне слово. Проте біля рота Елізабет гадючилася хтива, байдужа і водночас весела посмішка, яку я, як на мене, міг би цієї миті зігнати одним моторошним словом, і тому я сказав:
— Він помирає!
Вона опустила витягнуті руки і просто мовила:
— Та ж він старий!
Мене покликали: прийшов лікар. Старий лежав уже в своїй кімнаті, на ліжку. Накрохмалену сорочку з нього вже зняли. Вона висіла на його чорному сурдуті — блискучий льняний обладунок. Ваксовані чоботи стояли у нього в ногах, як вартові. Вовняні шкарпетки, штопані-перештопані, валялися поруч з чобітьми. Ось і все, що лишається від простої людини. Кілька мосяжних ґудзиків на тумбочці, комір, краватка, черевики, шкарпетки, сурдут, штани, сорочка. Старі подагричні ноги з кривими пальцями витикалися з-під нижнього краю ковдри.
— От тобі й маєш! — зауважив лікар.
Його недавно покликали до війська обер-лейтенантом медичної служби і він був уже у військовому однострої. Завтра йому випадало йти до Дойчмайстрів[13]. Наша статутна військова вистава одне перед одним поряд з умирущим нагадувала якусь театральну постановку у Вінер-Нойштадті. Нам обом було соромно.
— Він помре? — спитав я.
— Це твій батько? — поцікавився лікар.
— Це наш слуга, — сказав я. — Він був мені як батько.
Лікар, здавалося, це помітив.
— Напевно, помре, — сказав він.
— Цієї ночі?
Він розвів руками. Вечір настав швидко. Довелося запалювати світло.
Доктор зробив Жакові укол кардіазолу, виписав рецепти, подзвонив, послав людину в аптеку. Я крадькома вийшов з кімнати. «Так крадеться зрадник», — подумав я. Так само тихо я прокрався вгору по сходах до Елізабет, наче боячись когось розбудити. Кімната Елізабет була замкнена. Мій номер містився поряд. Я постукав. Пробував відкрити двері. Крім того, вона замкнула і двері між двома кімнатами. Я вагався, чи не використати мені грубу силу. Але тієї миті я вже знав, що ми не кохаємо одне одного. У мене було двоє небіжчиків: спершу померло моє кохання. Я поховав його на порозі тих дверей, які з’єднували наші дві кімнати. Тоді я спустився на поверх нижче, щоб побачити, як помирає Жак.
Добряга доктор ще й досі був там.
Він відстебнув шаблю і розстебнув гімнастерку. В кімнаті стояв дух оцту, етеру, камфори, і через відкриті вікна вливався в’янучий аромат осіннього вечора. Лікар сказав: «Я залишуся тут», — і потиснув мені руку.
Я послав мамі телеграму, що мушу затримати нашого слугу до самого свого від’їзду. Ми з лікарем поїли шинки, сиру, яблук і випили дві пляшки «нусдорфера».
Старий лежав посинілий, його дихання прорізало кімнату, мов іржава пилка. Час від часу верхня частина його тулуба піднімалася, його подагричні руки тягли на себе темно-червону стебновану ковдру. Лікар змочив водою носову хусточку, побризкав на неї оцтом і поклав його на чоло вмирущому. Я двічі підбирався сходами до Елізабет. Перший раз там стояла тиша. Іншого разу я почув, як вона голосно ридає. Я постукав сильніше. «Залиш мене в спокої!», — крикнула вона. Її голос простромив зачинені двері, наче ніж.
Була, напевно, година третя ранку, я сидів біля Жакового ліжка, доктор спав, без сурдута, поклавши руки на письмовий стіл і устромивши в них голову. Жак підвівся з простягнутими руками, розплющив очі і щось пробурмотів. Лікар негайно прокинувся і підійшов до ліжка. Тепер я почув колишній дзвінкий голос Жака:
— Будь ласка, молодий паничу, передайте пані, що я завтра вранці повернуся. — Він упав на подушки. Дихання його стало рівним. Очі старого оскляніли і дивилися незмигно, здавалося, повіки їм більше не потрібні.
— Вмирає, — сказав лікар саме тієї миті, коли я збирався ще раз піднятися до Елізабет.
Я чекав. Схоже, смерть підступалася до старого вельми обережно, по-материнському, наче справжній янгол. Десь о четвертій ранку вітром занесло у відкрите вікно прив’ялий, жовтий лист каштана. Я підняв його й поклав Жакові на ковдру. Лікар обійняв мене за плечі, тоді схилився над старим, прислухався, взяв його за руку і сказав: «Упокоївся!»
13
Так звався 4–й піхотний полк австро-угорської армії.