Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— Гаразд, — відповів полковник.
— У нас так мало часу, Річарде, нащо марнувати на нього час?
— Я дивився на нього, як на картину Гойї. Людські обличчя — це справжні картини.
— Дивись краще на мене, а я на тебе. А цьому чоловікові даймо спокій, добре? Він тут нікому не заважає.
— Хочеш, я дивитимусь на тебе, а ти на мене не дивися.
— Ні,— сказала вона. — Так нечесно. Я ж мушу запам'ятати твоє обличчя на цілий тиждень.
— Ну, а що ж тоді мені робити? — запитав її полковник.
До них знову підійшов Етторе— це був запеклий змовник; він швиденько, як справжній венеціанець, рознюхав усе і доповів:
— В тому готелі працює один мій товариш, тож він говорить, що цей чолов'яга випиває три-чотири чарки віскі, а потім сідає і пише щось мало не цілу ніч.
— От, мабуть, цікаво було б почитати ту писанину.
— Та мабуть, — сказав Етторе. — Хоч Данте, певно, працював інакше.
— Данте теж був vieux con[175],— сказав полковник. — Як чоловік, а не як письменник.
— Ваша правда, — погодився Етторе. — Ніхто з дослідників, крім флорентійців, не буде цього заперечувати.
— Начхати нам на Флоренцію, — сказав полковник.
— Ну, це не так легко, — зауважив Етторе. — Багато хто намагався, але мало кому вдавалось. А чому ви так не любите її, полковнику?
— Це важко пояснити. Коли я був хлопчиськом, там містився збірний пункт мого полку. — Він сказав по-італійському — de-posito.
— Тоді зрозуміло. В мене теж є причини не любити її. А ви знаєте якісь гарні міста?
— Так, — сказав полковник. — Ваше. Почасти Мілан, Болонья. І Бергамо.
— Чіпріані запасся горілкою на той випадок, якщо прийдуть росіяни, — сказав Етторе. Він любив круті жарти.
— Вони привезуть свою горілку. І не треба буде мита платити.
— А Чіпріані все-таки приготувався до їхнього приходу.
— Тоді він єдиний, хто готовий до цього, — сказав полковник. — Скажіть йому, щоб не брав від молодших офіцерів чеків на одеський банк, і дякую вам за відомості про мого співвітчизника. Я більше не забиратиму у вас часу.
Етторе пішов, а дівчина зазирнула в старі сталеві очі полковника і поклала обидві руки на його скалічену руку.
— Ти сьогодні добрий, — сказала вона.
— А ти дуже гарна, і я тебе люблю.
— Ну що ж, це приємно чути!
— Де ми будемо вечеряти?
— Мені треба подзвонити додому й спитати, чи можна мені не приходити на вечерю.
— А чого ти посмутніла?
— Хіба я посмутніла?
— Так.
— Ні. Я така сама весела, як і завжди. Правда, Річарде. Але, ти думаєш, приємно, коли тобі дев'ятнадцять років і ти закохалася в чоловіка, якому за п'ятдесят, і ти знаєш, що він скоро помре?
— Навіщо ж так відверто? — спитав полковник. — Але коли ти казала це, ти була дуже гарна!
— Я ніколи не плачу, — мовила дівчина. — Ніколи. Я взяла це собі за правило. Але зараз я заплачу.
— Не плач, — сказав полковник. — Я сьогодні чемний, і к бісу все інше!
— Скажи ще раз, що ти любиш мене.
— Люблю, та ще й дуже!
— А ти постараєшся не вмирати?
— Постараюся.
— Що сказав лікар?
— Нічого особливого…
— Тобі не погіршало?
— Ні,— збрехав він.
— Тоді вип'ємо ще мартіні. Ти ж знаєш, до тебе я ніколи не пила мартіні.
— Знаю. А тепер ти хвацько п'єш.
— А тобі ще не пора приймати ліки?
— Так, — сказав полковник. — Вже пора.
— Можна, я тобі їх дам?
— Так, — сказав полковник. — Можна.
Вони ще довго сиділи за столиком у кутку, і люди виходили з бару, а інші заходили. У полковника трохи наморочилося в голові від ліків, і він чекав, поки це минеться. «Щоразу те саме, — думав він. — Хай їм біс, тим лікам!»
Він бачив, що дівчина стежить за ним, і усміхнувся. То була давня, звична усмішка, що не мінялася ось уже п'ятдесят років, відколи він уперше всміхнувся. Вона ніколи його не підводила, як і дідусева мисливська рушниця. «Рушницю, певне, взяв собі старший брат, — подумав полковник. — Ну що ж, він заслужив її — він завжди стріляв краще за мене».
— Слухай, доню, — сказав він. — Ти не гризися через мене.
— Я й не гризуся. Нітрохи. Просто я люблю тебе.
— Невдячне заняття, правда? — Він сказав oficio: коли їм набридало балакати по-французькому, а по-англійському при сторонніх не хотілося говорити, — вони іноді розмовляли по-іспанському. Іспанська мова шорстка, думав полковник, часом шорсткіша за кукурудзяний качан. Зате нею можна точно висловити свою думку, і вона запам'ятається.
— Es un oficio baslante malo, — повторив він, — любити мене.
175
Старий шкарбан (франц)