Твори в 4-х томах. Том 3

— Так, — сказав полковник. — Ваше. Почасти Мілан, Болонья. І Бергамо.

— Чіпріані запасся горілкою на той випадок, якщо прийдуть росіяни, — сказав Етторе. Він любив круті жарти.

— Вони привезуть свою горілку. І не треба буде мита платити.

— А Чіпріані все-таки приготувався до їхнього приходу.

— Тоді він єдиний, хто готовий до цього, — сказав полковник. — Скажіть йому, щоб не брав від молодших офіцерів чеків на одеський банк, і дякую вам за відомості про мого співвітчизника. Я більше не забиратиму у вас часу.

Етторе пішов, а дівчина зазирнула в старі сталеві очі полковника і поклала обидві руки на його скалічену руку.

— Ти сьогодні добрий, — сказала вона.

— А ти дуже гарна, і я тебе люблю.

— Ну що ж, це приємно чути!

— Де ми будемо вечеряти?

— Мені треба подзвонити додому й спитати, чи можна мені не приходити на вечерю.

— А чого ти посмутніла?

— Хіба я посмутніла?

— Так.

— Ні. Я така сама весела, як і завжди. Правда, Річарде. Але, ти думаєш, приємно, коли тобі дев'ятнадцять років і ти закохалася в чоловіка, якому за п'ятдесят, і ти знаєш, що він скоро помре?

— Навіщо ж так відверто? — спитав полковник. — Але коли ти казала це, ти була дуже гарна!

— Я ніколи не плачу, — мовила дівчина. — Ніколи. Я взяла це собі за правило. Але зараз я заплачу.

— Не плач, — сказав полковник. — Я сьогодні чемний, і к бісу все інше!

— Скажи ще раз, що ти любиш мене.

— Люблю, та ще й дуже!

— А ти постараєшся не вмирати?

— Постараюся.

— Що сказав лікар?

— Нічого особливого…

— Тобі не погіршало?

— Ні,— збрехав він.

— Тоді вип'ємо ще мартіні. Ти ж знаєш, до тебе я ніколи не пила мартіні.

— Знаю. А тепер ти хвацько п'єш.

— А тобі ще не пора приймати ліки?

— Так, — сказав полковник. — Вже пора.

— Можна, я тобі їх дам?

— Так, — сказав полковник. — Можна.

Вони ще довго сиділи за столиком у кутку, і люди виходили з бару, а інші заходили. У полковника трохи наморочилося в голові від ліків, і він чекав, поки це минеться. «Щоразу те саме, — думав він. — Хай їм біс, тим лікам!»

Він бачив, що дівчина стежить за ним, і усміхнувся. То була давня, звична усмішка, що не мінялася ось уже п'ятдесят років, відколи він уперше всміхнувся. Вона ніколи його не підводила, як і дідусева мисливська рушниця. «Рушницю, певне, взяв собі старший брат, — подумав полковник. — Ну що ж, він заслужив її — він завжди стріляв краще за мене».

— Слухай, доню, — сказав він. — Ти не гризися через мене.

— Я й не гризуся. Нітрохи. Просто я люблю тебе.

— Невдячне заняття, правда? — Він сказав oficio: коли їм набридало балакати по-французькому, а по-англійському при сторонніх не хотілося говорити, — вони іноді розмовляли по-іспанському. Іспанська мова шорстка, думав полковник, часом шорсткіша за кукурудзяний качан. Зате нею можна точно висловити свою думку, і вона запам'ятається.

— Es un oficio baslante malo, — повторив він, — любити мене.