Твори в 4-х томах. Том 3

— Не хочу.

Полковник подумав: «Скажи! Я наказую тобі!» І вона сказала:

— Не смій так дивитися на мене!

— Пробач! Я несамохіть вдався до методів свого ремесла.

— А якби ми були, як то кажуть, одружені, ти й удома вдавався б до методів свого ремесла?

— Ні! Присягаюся! Серцем — ніколи.

— Ні з ким?

— З особами твоєї статі — ні.

— Мені не подобається вираз «твоєї статі». Це знов-таки відтопить твоїм ремеслом.

— Хочеш, я викину своє ремесло у Великий канал?

— От бачиш, — сказала вона, — ти знову берешся за своє ремесло.

— Гаразд, — сказав — він. — Я люблю тебе і можу чемно розпрощатися із своїм ремеслом.

— Можна, я потримаю тебе за руку, — попросила вона. — Ось так. Тепер можеш знову покласти її на стіл.

— Спасибі,— сказав полковник.

— Не смійся. Я так хотіла торкнутися до неї, бо весь цей тиждень щоночі чи майже щоночі бачила її уві сні. Сон був дуже дивний: мені ввижалося, ніби це рука нашого Спасителя.

— Казна-що! Таке не повинно снитися.

— Авжеж. Але ж то був тільки сон.

— А може, ти чогось нанюхалася?

— Не розумію, і, будь ласка, не смійся, коли я кажу правду. Мені справді приснилося таке.

— А як поводилась рука?

— Ніяк. Ну, не зовсім. У всякому разі, то була просто рука.

— Схожа на цю? — спитав полковник, з огидою глянувши на скалічену руку і пригадавши ті два випадки, після яких вона стала такою.

— Не така, як оця, а саме вона. Можна, я легенько доторкнуся до неї, якщо тобі не боляче?

— Вона не болить. Болить голова, ноги й ступні. А рука, здається, зовсім нічого не відчуває.

— Неправда, Річарде, — заперечила дівчина. — Твоя рука чудово все відчуває.

— Я не люблю на неї дивитись. Може, дамо вже їй спокій?

— Гаразд. Але тобі ж вона не сниться?

— Ні. Мені сняться інші сни.

— Так. Мабуть. А я останнім часом бачу вві сні лише твою руку. Тепер, коли я торкнулася її, ми можемо поговорити про щось веселе. Про що ми поговоримо?

— Давай дивитися на людей, а потім будемо говорити про них.

— Чудово! — мовила вона. — Але не будемо лихословити. Тільки трошки розважимося. І я, і ти.

— Гаразд, — відповів полковник. — Офіціанте! Ancora due Martini[172].

Йому не хотілося казати «Монтгомері», бо за сусіднім столиком сиділа якась явно англійська пара.

«А що, як цей англієць був поранений? — думав полковник. — Хоча навряд. Та не дай боже образити його. Подивися краще, які очі в Ренати, — думав він. — Найпрекрасніші з усієї її краси, а які в неї довгі вії, я таких ні в кого не бачив, і дивиться вона завжди так щиро й відверто. Вона незвичайна дівчина, а я що роблю? Це підло! Вона ж твоя остання, справжня і єдина любов, — думав він, — і нічого тут підлого немає. Це просто твоя біда. Ні,— думав він, — це щастя, тобі дуже поталанило».

Вони сиділи за маленьким столиком у кутку, а праворуч від них, за більшим столом, сиділи чотири жінки. Одна з них була в жалобі, але жалоба була така театральна, що нагадала полковникові Діану Маннерс у ролі черниці в п'єсі Макса Рейнгардта «Диво». У жінки було приємне, повновиде й веселе обличчя, і жалоба здавалася якоюсь недоречною.