Твори в 4-х томах. Том 3

— Хочеш на закуску омара, доню?

Полковник піймав себе на тому, що назвав її дочкою. Це помітили і Gran Maestro, і сама дівчина. Та для кожного з них це слово позвучало по-різному.

— Я сховав його для вас, бо сюди можуть наскочити pesce-capi. Вони зараз у гральному домі на Лідо. Не думайте, що я хочу збути його вам.

— Я охоче з'їм омара, — сказала дівчина. — Холодного, під майонезом. Майонез краще гострий. — Вона сказала це по-італійському. — А омар — це дуже дорого? — заклопотано спитала вона полковника.

— Ay hija тіа[177].

— Ану помацай у правій кишені!

— Я догляну, щоб він був не дуже дорогий, — сказав Gran Maestro. — А то можу й сам за нього заплатити. Тижневої платні вистачить з лишком.

— Ні, його вже закупив Трест, — сказав полковник. «Трест» була кодова назва військ, що окупували Трієст. — Мені на це вистачить денної платні.

— Засунь руку в праву кишеню і відчуєш, який ти багатий, — сказала дівчина.

Gran Maestro зрозумів, що це якийсь їхній жарт, і мовчки відійшов. Він радів за дівчину, котру поважав, і радів за свого полковника.

— Я дуже багатий, — сказав полковник, — але як будеш мене дражнити, то я віддам їх тобі, отут, на очах у всіх, вийму і покладу на стіл.

Тепер він і сам дражнив її, зопалу кинувшись у контратаку.

— Не віддаси! — сказала вона. — Ти вже їх полюбив.

— Ну то й що! Я можу скинути з кручі найдорожче і піти собі, навіть не озирнувшись!

— Не можеш! — сказала дівчина. — Мене ти не скинеш із кручі.

— Не скину, — признався полковник. — Пробач мені за ці злісні слова.

— Слова були не такі вже й злісні, до того ж я тобі не повірила, — сказала дівчина. — Скажи краще, куди мені піти розчесатися — до жіночої кімнати чи до тебе?

— Куди хочеш.

— Звичайно, до тебе, я хочу подивитися, як ти живеш.

— А що скажуть у готелі?

— У Венеції і так усе знають. Але вони знають, що я з доброї родини і чесна дівчина. І що ти — це ти, а я — це я. Ми ще не втратили їхнього довір'я.

— Гаразд, — погодився полковник. — Підемо пішки чи поїдемо ліфтом?

— Ліфтом, — сказала дівчина, і він помітив, як затремтів її голос. — Поклич ліфтера, а коли хочеш, давай поїдемо самі.

— Самі,— сказав полковник. — Я давно навчився керувати ліфтом.

Доїхали вони щасливо, як не рахувати легкого поштовху напочатку й того, що ліфт трохи не дотяг до площадки. Полковник подумав: «Оце так навчився! Треба ще підучитись!»

Коридор здавався йому тепер не просто гарним, а якимсь таємничим, і двері він відмикав так, наче виконував обряд.

— Заходь, — сказав полковник, відчиняючи двері.— Отак я й живу.

— Чудесно! — сказала дівчина. — Але тут страшенно холодно — у тебе ж відчинені вікна.

— Зараз позачиняю.

— Не треба. Хай будуть відчинені, якщо тобі так краще.

Полковник поцілував її і відчув її довге, молоде, гнучке й туге тіло, коли дівчина пригорнулася до нього; сам він був іще міцний і м'язистий, але тяжко покалічений; цілуючи її, він ні про що не думав.