Твори в 4-х томах. Том 3

Коли чоловік, нишпорячи очима по залі, розмовляв з немолодою квітучою жінкою, в кутиках його рота набігала слина. А ця жінка схожа на американських матерів із «Журналу для жінок», думав полковник. «Журнал для жінок» регулярно передплачували для офіцерського клубу в Трієсті, і полковник завжди переглядав його. «Чудовий журнал, — думав він, — статева проблема і вишукана кулінарія. Викликає подвійний апетит.

Хто ж він, цей тип? Це якась карикатура на американця, якого швиденько перепустили через м'ясорубку, а потім проварили в олії! Та я, здається, знову стаю недобрим», — подумав полковник.

До них підійшов Етторе, — його змарніле обличчя виказувало насмішкуватість і природжену зневагу до всього на світі,— і полковник спитав;

— Що це за інтелектуал?

Етторе знизав плечима.

Той чоловік був високий на зріст, смаглявий, його лискуче чорне волосся зовсім не пасувало до дивного обличчя. «Неначе він постарів і забув змінити парик, — подумав полковник. — Проте обличчя незвичайне. Мов оті пагорби навколо Вердена. Не думаю, щоб це був Геббельс, той не вибрав би собі такої маски в ті останні дні, коли вони розігрували «Götterdämmerung»[173]. «Komm' süsser Tod»[174],— подумав він. — Ну що ж, зрештою кожному з них дісталося по великому ласому шматку цієї süsser Tod».

— Хочете сендвіч із süsser Tod, міс Ренато?

— Ні,— відказала дівчина. — Хоч я люблю Баха і певна, що Чіпріані міг би приготувати такий сендвіч.

— Та я ж не нападаюсь на Баха.

— Знаю.

— От тобі й на! — сказав полковник. — Таж, по суті, Бах був нашим союзником. Як і ти, — додав він.

— А на мене нащо нападатись?

— Доню, — сказав полковник, — коли ти нарешті затямиш, що мені можна жартувати з тебе, бо я тебе кохаю?

— Я вже затямила. Але, знаєш, все-таки приємніше, коли жарти трохи пристойніші.

— Гаразд. Я теж затямив.

— Скільки разів ти згадував мене на цьому тижні?

— Весь час.

— Ні, скажи правду.

— Весь час. Це правда.

— Ти думаєш, усім так тяжко?

— Не знаю, — сказав полковник. — Звідки мені знати?

— Сподіваюся, що тільки нам з тобою так тяжко. Я ніколи не думала, що буде так тяжко.

— А тепер думаєш?

— Так, — сказала дівчина. — Тепер, і назавжди, і на віки вічні. Я правильно сказала?

— Досить і самого «тепер». Етторе, скажіть, отой тип з розумним обличчям, що коло нього сидить така мила жінка, — він теж живе у «Грітті»?

— Ні,— відповів Етторе. — Він живе поруч, а до нас іноді приходить обідати.

— Чудово, — сказав полковник. — Буде на кого дивитись, коли нападе нудьга. А хто ця жінка? Його дружина? Мати? Дочка?

— На жаль, не знаю, — відказав Етторе. — Ми не звертали на нього уваги. Він не викликав у нас ні любові, ні ненависті, ні страху, ні підозри. А він справді вас цікавить? Я можу розпитати Чіпріані.

— Даймо йому спокій, — сказала дівчина. —  Ти ж так, здається, кажеш?