Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Із сіллю, пані.
— А квасолю ж клав?
— Квасолі нема…
— То це в тебе така соломаха? Ти хтів одурити самого пана сотника! Але пана сотника нашого, мій голубе сивий, пана сотника не одуриш.
— Звідки ж пан сотник знає: чи є в соломасі квасоля, чи нема?
— Пан сотник знає все! Гляньте на нього!
Михайлик тим часом вивіряв оружжя, а що вже був наш коваль досить умілим зброярем, то й бачило козацтво, же й справді нового сотника не одуриш, то й шаблі гострили без принуки, і самопали рихтували та набивали справно, і напружали тятиву на луках дужче, і гостряки до стріл, розжаривши на багаттях, щоб загартувати, вкидали в коновки, і в перепочинках між боями не знала ковалева сотня ані хвилі спокою.
До справ молодого сотника по-батьківському придивлялись Мамай, Мелхиседек, Романюк і гончар Саливон, котрий, лишившися в Мирославі без усіх трьох синів-соколів, осиротілий, зразу підупав і постарів і тепер до чужого, до Михайлика, придивлявся з неприхованою любов’ю.
Мирославські вивідачі й підслухачі ще вдосвіта донесли панові полковникові, що перший сьогодні наскок обложників почнеться лиш тоді, коли сам Гордій Пихатий, Однокрил, повернеться до свого строкатого війська з не дуже й близького містечка Богуславця, куди пан гетьман подався на поклін до графа Заремби, посланця Корони Польської, котрий прибув з Варшави вчора вранці з якимось королівським повелінням.
Заздалегідь призначена година Однокрилового повернення вже наближалась, тож битва, либонь, мала грянути ось-ось, і молоденький сотник похопився до своїх гармашів, які ще звечора дістали од вітця Мелхиседека рóзказ: розбити ядрами хатину, що видніла ген, по той бік озера, за його найвужчою горловиною, не так уже й далеко, за півверстви, бо ж озеро тут, у найглибшому місці, немов панна в пояску, витончувалось, і мирославськими ядрами, видима річ, можна було добре дошкулити полизачам шляхетським, усій старшині зрадників, котра на час боїв отаборилася в тій хаті під началом самого пернатого гетьмана.
— Що там видно? — спитав пан сотник у пушкаря Ушакова, який крізь прозóрну трубу вдивлявся в той берег, де його власної хати чомусь не можна було розгледіти за пеленою диму.
— Людей там з’їхалось до біса, — в тривозі відмовив гармаш та й заходився рихтувати свою мідну пані, націлюючи її на той дим.
— Ну, то й пора, — сказав сотник, бо призначена дзиґарева година наближалась.
— Добре, — пробурчав гармаш, холодіючи, вагаючись коротку, вже останню мить, протягом якої в його мислях проскочили тисячі іскор…
Авдотья, дружина його, з дитям новонародженим, у тій, за димом зниклій хаті…
І його ратний обов’язок, котрий примушував ось-ось…
І щирий лицедій, Прудивус, що присягнув знайти його родину: запомогти, попередити, врятувати…
Чи ж дійшов?
Чи попередив?..
Перехрестившись, Ушаков заплющився й прошепотів:
— Рукою власною…
І приклав до затравки запалений ґніт.
Гармата вдарила.
Мандрівні лицедії, живі та здорові, перейшли за ніч у неспокійний табір однокрилівців.
Песик Ложка спритно провів їх нетоптаними стежечками — через болота, мочарі та драговини, які розкинулись по той бік Рубайла на багато десятків верстов.
Тиміш Прудивус, за німецького рейтара перебраний, мовчки чимчикував за Ложкою.
Іван Покиван ступав за ними слід у слід.
Тільки Данило Пришийкобиліхвіст плентав позаду, скімлячи й нарікаючи на трикляте болото, на осоружну війну, на тих заплішених дурнів, котрі вигадали оцю турбацію з переходом на той бік, у царство зради, кривди й підступу.
Покиван та Прудивус ішли та йшли, а Песик Ложка, раз по раз обертаючись, огризався на легкодухого пана Данила, гарчав на нього, зуби шкірив, кумедно прискалював око, наче кепкуючи з людських вад, диких і незрозумілих на погляд будь-якого нормального собаки.
Пришийкобиліхвіст благав товаришів, щоб не так хутко йшли, чи звертався до них з усякими безглуздими запитаннями:
— Чи не помічали ви, панове, що перезрілий кавун часом пахне оселедцями?
Йому не відповідали.
Згодом він знову питав:
— А чи ви звертали увагу, що цвіт калини трішки пахне материнкою?.. Та підождіть же мене!
Вже на світанку, коли вони вийшли манівцями на той бік озера, Пришийкобиліхвіст являв собою таке жалюгідне видовище, що й без будь-яких лицедійських зусиль, як вони про те умовилися ще в Мирославі, міг легко вдати бранця, гнаного на страту німецьким рейтаром, а рухляр Іван Покиван, котрий теж мав грати такого ж приреченого, тільки й поглядав на Данила, щоб наслідувати нещасного, такого близького, як це сказали б тепер наші вчені режисери, до щирої правди життя.