Кишеня, повна жита

— Нарешті він поплатився за свою зухвалість та гріховну гординю. Це мало статися.

— Схоже, його смерть не стала для вас шоком?

Вона вочевидь не стала для неї шоком, але інспектор хотів почути, що вона скаже.

Міс Ремсботтом гостро подивилася на нього понад своїми окулярами й сказала:

— Якщо ви маєте на увазі, що я не вбита горем, то так воно і є. Рекс Фортеск’ю був великим грішником, і я ніколи не любила його.

— Його смерть була дуже раптовою…

— Так і треба безбожникам, — задоволено коментувала стара дама.

— Є можливість, що його отруєно…

Інспектор замовк, дивлячись, який ефект справлять його слова.

Схоже, ніякого ефекту вони не справили. Міс Ремсботтом тільки прошепотіла:

— Червона сімка на чорній вісімці. Тепер я можу переходити до короля.

Певно, вражена мовчанкою інспектора, вона зупинилася з картою в руці й гостро сказала:

— А що ви сподівалися почути від мене? Я його не труїла, якщо ви хочете довідатися про це.

— Ви маєте бодай якесь уявлення, хто б це міг зробити?

— Недоречне запитання, — сказала стара леді з обуренням у голосі. — У цьому домі живуть двоє дітей моєї покійної сестри. Я відмовляюся вірити в те, що хтось із кров’ю Ремсботтомів у своїх жилах міг учинити вбивство. Бо ви ж маєте на увазі вбивство, я не помиляюся?

— Я так не сказав, мем.

— Звичайно ж, убивство. Багато людей хотіли б убити Рекса останнім часом. Він був чоловіком без сорому й совісті. А старі гріхи відкидають довгі тіні, як каже давнє прислів’я.

— Ви маєте на увазі когось конкретного?

Міс Ремсботтом зсунула карти й підвелася на ноги. Вона була високою жінкою.

— Я думаю, вам ліпше зараз піти, — сказала вона.

Вона говорила без гніву, але з холодною рішучістю.

— Якщо хочете знати мою думку, — провадила вона, — то це був хтось зі слуг. Дворецький здається мені пройдисвітом, а покоївка — особою не зовсім нормальною. На добраніч.

Інспектор Ніл спіймав себе на тому, що слухняно виходить із кімнати. Стара леді була особою з надзвичайно твердим характером. Нічого він із неї більше не витягне.

Він спустився сходами у квадратний хол і несподівано опинився віч-на-віч із високою темноволосою дівчиною. На ній був вологий макінтош, і вона дивилася йому в обличчя дивним і позбавленим якогось виразу поглядом.

— Я щойно повернулася, — сказала вона. — І вони сказали мені про батька, що він помер.

— Боюся, це правда.

Вона рвучко простягла руку за спину, ніби шукала навпомацки, на що б обпертися. Доторкнулася до дубової скрині й повільно, негнучким тілом опустилася на її віко.

— Ой ні, — сказала вона. — Ой ні…

Сльози повільно покотилися по її щоках.

— Це жахливо, — сказала вона. — Я навіть не думала, що його люблю… Я думала, що ненавиджу його… Та якби так, то його смерть мене не засмутила б… А вона дуже мене засмутила.

Вона сиділа там, дивлячись перед собою, і сльози знову закапали з її очей і покотилися по щоках.