Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
— Що ви думаєте про це? — запитує Рубеш.
— Те, що й ви, — відповідаю я. — «Людвик Лебрун». Була в Колди ще якась інша хусточка?
— Так, але дуже брудна.
— Накажіть ввести затриманого.
За хвилину в кімнату заходить Франтішек Колда. Це чолов'яга непевного віку, але вже немолодий. У нього широке, вилицювате обличчя. Дивиться насуплено й очікувально.
— Сідайте.
Стілець стоїть посеред кімнати. Колда глипає на мене, готовий заперечувати все на світі. Та я не поспішаю, жду, поки він звикне до оточення. Він не витримує, почина соватись на стільці й нервово потирає руки.
Я запалюю сигарету.
— Будете відповідати?
— Ні.
— Ви вчинили одразу кілька злочинів: украли дрезину, стріляли в переслідувачів, незаконно носили зброю…
Колда мовчить.
— Нарешті, — додаю я, — вас видасть сам Людвик Лебрун.
— Який Лебрун? — піднімає він голову. — Я не знаю ніякого Лебруна.
— Ну, а Давида Криштофа?
— Не знаю.
А Марту Вальтерову?
Навіть не чув.
— А Еміля Маржака?
— Облиште мене в спокої! Нікого я не знаю!
— Що ж, це погано, — кажу я. — Ви не хочете відповідати?.. До речі, всі, кого я перечислив, — колишні співробітники організації «L»… Та ви не бійтесь, ми не будемо довго тримати вас. Посидите кілька днів, поки ваш шеф не дізнається, що ви тут. А він про це швидко пронюхає. Потім ми вас одпустимо на всі чотири вітри. Я певен, що він захоче якнайшвидше усунути вас, чи не так? Звідки ж йому знати, що ви нічого не вибовкали на допиті? Адже те, що ви зараз ось тут, переді мною, робить вас абсолютно непридатним для організації. А те, що ви мовчите, свідчить про вашу непридатність для нас. Ви розумієте, про що йде мова?
Обличчя Франтішека Колди ще дужче похмурніє. Він уперто дивиться собі під ноги. А я продовжую:
— Марта Вальтерова була вбита Лебруном чи кимось з його людей пострілом у голову. Водій таксі Еміль Маржак, який обслуговував таємну рацію, помер, одверто кажучи, неприємною смертю. Якийсь Давид Криштоф, що намагався виказати місце знаходження Лебруна, був забитий ножем та кинутий у річку. І жодного з цих злочинів ми не змогли попередити.
— Навіщо ви все це мені кажете? — ледве видушив із себе Франтішек Колда.
Очевидно, я правильно його зрозумів. Він належить до того типу істериків, які дуже бурхливо реагують на несподівані події й повороти.
— На те, — спокійно відповідаю я, — що ви теж можете зіткнутися з чимось подібним, вийшовши на волю. Те, що ви намагалися втекти, навряд чи буде до смаку вашим хазяям. Що ж стосується мене, то я, слово честі, випущу вас через кілька днів. З вас вийде непогана принада на більш крупного звіра.
Франтішек Колда кинув на мене зляканий погляд. Він мовчить, але я нітрохи не сумніваюсь: тепер скаже все, що знає.
— Дурниці ви верзете! — розлючено кидає він. Я беру носовичок із монограмою.
— Це ваш?
— Так, мій!
— Ні, не ваш!
— Чому?! Облиште мене в спокої!
— Тому, що тут чужа монограма — подвійне «L».
— Та це ж мітка пральні! — злорадно сміється він.
— Що ж, попитаємо і в пральні…
— Її давно не існує!
— Нічого, ми знайдемо слід.
— Що ж, шукайте собі на здоров'я!
Я обертаюсь до Рубеша і прошу його виділити двійко людей для охорони Франтішека Колди.
За кілька хвилин ми вже мчимо в напрямку Праги. Від удаваної хоробрості Колди не залишилось і сліду. Ще б пак, йому ж невідомо, куди ми їдемо, а я мовчу, ніби неживий.
Приїхали вже поночі. Я викликаю Карличка. Зайшовши до кабінету, він крізь скельця окулярів пильно озирає нашого бранця.
— Є щось нове? — питаю я начальницьким тоном. — Кажіть тільки «так» чи «ні».
— Так, — відповідає Карличек і кидає на мене промовистий погляд.
Франтішек Колда, оцей істерик, нагадує тепер мішок з кістками. Нижня губа його безвільно одвисла.
Я відкриваю справу з ініціалами «Р. Л.», яка вже складається з кількох томів, і одшукую документи про Марту Вальтерову та Еміля Маржака. Показую Колді фотографії.
— Не знаю, — пригнічено каже він.
Тоді я підсовую йому фотографії, зроблені вже після смерті Вальтерової і Маржака. Обличчя його поблідло, в очах — невимовний жах.
Я кидаю Карличку:
— Візьмеш своїх хлопців та поїдемо на квартиру до Маржака.
І ось ми знову в машині. На цей раз попереду сидить водій у формі. Франтішек Колда нагадує похованого живцем.
Квартиру Маржака опечатано. Карличек обережно знімає пломби. Заходимо. Колда вже ледве тримається на ногах. Клацає вмикач. Спалахують лампи.
— Шукайте в білизні хусточку з монограмою «L».