Монолог самотнього мужчини

…До Віктора ми поїхали на таксі: дурний я ото за кермом по гостях їздити!

У мангалі майже достигло вугілля. Віктор побачив нас (він і раніше знав Віолетту і був у курсі наших стосунків):

— Нарешті! Бо я вже боявся, що ви усе життя так і будете, як журавель та чапля! Віктор, — представився він іноземцеві. – Заходьте, вже час м’ясо нанизувати.

У кімнаті мою увагу привернула старовинної роботи скринька, що стояла посеред Шухерового робочого столу.

— Що це у тебе, — між іншим поцікавився я.

— Так оце тьотя Муся навесні померла, — каже він, — призначила мене спадкоємцем за заповітом. Своїх же дітей у неї не було. Ну, я потроху документи і розбираю.

«Ще один спадкоємець – це вже занадто на одну відпустку», — дещо цинічно подумалося мені. Тьотя Муся – рідна Вікторова тітка з Германівки, що на Обухівщині, старша сестра матері. Ми були у неї – чистенька така бабуся, колишня вчителька.

— Шкода, — кажу, — Я її знав.

— Її, виявляється, достеменно ніхто не знав, — заперечує мій давній товариш. – Усі думали, що вона заміж не виходила і залицянь ні від кого не приймала, бо ненавиділа чоловіків, аж он, — киває на скриньку, — повна купа старих любовних листів, ще й фотка з якимось жевжиком.

— Та ти що? – висловлюю здивування улюбленою фразою Лори Макіної, незмінного третього секретаря (куратора навчальних закладів) того райком комсомолу, куди я возив колись внески.

— Як не віриш – подивись, — відкидає він віко скриньки, вишукує там і простягає мені пожовтілу фотографію. Такого у житті не буває: з вицвілої фотографії на мене дивляться барон Отто фон Пферденкруп, вдягнений у цивільне, і наша Марія.

— Це – молода тьотя Муся? — пересвідчуюся я.

— Так, — підтверджує Віктор.

— А за паспортом вона була – Марія?

— Ну, Марія, а що? – розгублюється він через мій допит.

— Неймовірно: як справжні закохані, вони й померли практично одночасно!

— Та хто? – взагалі нічого не розуміє спадкоємець тьоті Мусі.

— Ось він тобі роз’яснить – хто, — віддаю картку Ріхардові, тепер уже стовідсотково — баронові Пферденкрупу.

— Йо–ка–ле–ме–не! – роздивившись фото, емоційно видає десь підчеплений просторічний вигук Ріхард.

Поки наші спадкоємці і новоспечені мільйонери з’ясовують подробиці і дивуються збігові обставин, я, вражений раптовою фантастичною здогадкою, безцеремонно лізу до тьоті Мусіної скриньки і риюся там так само азартно, як сьогодні вранці правоохоронці – у сейфах аґенції.

— А це що? – майже кричу я, витягаючи з самого споду тьмяну пластину жовтого металу з примітивним зображенням хижого птаха і літерами невідомої абетки.

— Бляха якась чи жетон, я сьогодні це вже бачив, — байдуже каже Рудий Шухер. Йому здається, що після того, що він довідався від Ріхарда, його вже нічого вразити не може.

— Оце, — показую птаха усім присутнім, — зображення сокола. А Ґерай знаєте, як перекладається? Сокіл! Це – золота пайцза, видана ханом Девлет–Хаджі–Ґераєм Рахмат–Ґераю на право намісництва! Нащадками того Рахмата втрачена і знов знайдена у 1941 році професором Ізюмським–Інжировим під час розкопок у Криму!

— Ну, і що? – не розуміє ажіотажу небіж коханої барона.

— А те, що цю пайцзу вилучив у 1942 році з Кримського музею той, як ти кажеш, жевжик.

Я враз схаменувся, але Ріхард, на щастя, вдруге пропустив повз вуха таке неделікатне визначення його дядька.

— Але, — веду далі я, — не зміг через якісь обставини вивезти її до Німеччини і віддав на збереження твоїй тітці. А відтак – планував до неї повернутись!

— І вона, виходить, з цією бляхою все життя його чекала? – дивується Віктор.

— Через цю, як ти кажеш, бляху вся каша і заварилася! Через неї я міг втратити Віолетту, бо її злочинці викрадали!

— Що? Тебе викрадали?

Ну, правильно. Він же нічого не знає про події останніх днів. Ми розповідаємо Віті–Шухеру усі наші пригоди, перебиваючи і доповнюючи одне одного.

Він уважно вислуховує нас, потім бере пайцзу:

— Я думаю, ніхто не заперечуватиме. Ти стільки пережила через цю бляху, що маєш повне право розпоряджатися нею, — і віддає раритет Віолетті. А вона тулиться до мене:

— Якби не Олексій, нічого би не вийшло. Так, Ріхарде?

Німець дає згоду. Здається, він у такому стані, що погодиться з чим завгодно. Тільки–но він отримав такого весільного подарунка, що вони з його Лоттю (мало не написав – Ізольдою Златокудрою) зможуть, якщо заманеться, кинути роботу і до кінця своїх днів насолоджуватись аристократичним життям.

— А ми подзвонимо тому Селіму, який шукав цього жетона, аби він не поспішав їхати з України, і разом з ним вже в понеділок відвеземо цього значка до Інституту археології. Скільки він там обіцяв, — хитро мружиться моя Віолетта, — тим, хто знайде доказ?

Я таки у захваті від цієї жінки! Здається, моя самотність остаточно закінчилася. Сподіваюся, вона з цією думкою погодиться…