Монолог самотнього мужчини

Вдень ми не криючись мотнулися до Іванкова. Огрядна директорка краєзнавчого музею переглянула Ріхардові фото і сказала:

— Чи наша дівчина, не знаю, а от чоловіка цього я десь бачила. У нас величезна фотоекспозиція[14], присвячена Іванкову окупаційного періоду, давайте переглянемо… Ці картки нещодавно надійшли до нас з Німеччини…

На величезних стендах, заповнених фотографіями, барон фон Пферденкруп відшукався досить швидко: з якимось дядьком у білому халаті вони вели вулицею корову, а от Марією і не пахло. Було одне фото місцевих дівчат з німецькими офіцерами, але Марії серед них не знайшлося.

Майор з цікавістю роздивлявся зображення, і я не втримався:

— Добре, що ці картки були у Німеччині і не потрапили до рук твоїх колег років шістдесят тому…

Віталій Валентинович промовчав. На Ріхарда ж історичні картинки справили неповторне враження: ось горить міст через Тетерів, а тут – вже лише палі від нього з води стирчать, задоволені німецькі офіцери на «опелі», похорони якось лисого дядька – усе село зігнали, мабуть посібник окупантів, поліські хати, сумні люди, двійко німецьких солдатів з вівчарками на ґанку, зморена бабця плаче біля хвіртки, мішки вантажать на підводи, а тут – вже на кузов вантажівки, худобу зігнали у центр села (зрозуміло, для чого)…

Старожилів у Іванкові з тих, що знала директорка музею, майже не лишилося: хіба що жінка, яка фотографувалася з офіцерами, — так вона давно несповна розуму, — і кілька стариків, що були дітьми у ті часи. Баронової Марії ніхто не пізнав – поїхали ми додому, облизавши макогона.

Вдома майор поміняв батареї у своєму пристрої, дочекався, поки Ріхард вийде з кухні, і повідомив:

— Ми організували їм проблеми з ліцензією: мають терміново переоформлювати. По лінії податкової у них почалася ревізія. Якщо випливуть якісь цікаві документи – нас повідомлять. Вони зреагували моментально: було уже кілька дзвінків від доволі високих посадовців… Але одна зачіпка для позбавлення ліцензії таки є – їхня спецмашина (мався на увазі бордовий «Соболь») і досі стоїть під твоїм будинком. А дозволу на прослушку приватним фірмам ніхто ніколи не дає – законом заборонено.

— А що з Ріхардовими пошуками?

— Я звертався до нашого архіву і до пошукової служби Червоного Хреста: фахівці в один голос твердять, що даних на розшукувану особу катастрофічно бракує. Хіба що на телебачення, на передачу «Шукай мене» написати, але у нашого німця, здається, часу на те немає…

— Повне маваші[15] в голову, — не сподобалися мені продиктовані експертом–аналітиком умови задачі.

Наш німець, здається, і сам усвідомив марність подальших пошуків через абсолютну їхню безнадійність. Він раптом заявив, що за пару днів буде збиратися додому — жив без мільйонів, якось і далі проживе.

Я плюнув на все і поліз у ванну, залишивши неприкаяного Ріхарда, який, здається, внутрішнє змирився з тим, що йому не бути багатієм і не носити титулу та прізвища Пферденкрупа.

Тепла водичка розслабила мене, я заспокоївся і задрімав. А коли, нарешті, вибрався з ванної кімнати, виявилося, що вже сьома вечора. Я вийшов на лоджію і набрав з мобільного Віолетту. «Абонент знаходиться поза межами досяжності», — повідомив неприємний жіночий голос. Тоді я набрав їх домашній.

— Ой, а Віолки немає, — по секрету повідомила мені вочевидь вже обізнана про нашу головну новину Агнешка Болеславівна. – Годину тому їй зателефонувала сестра і призначила зустріч.

— Яка сестра? — похолов я.

— Двоюрідна, Ілона, — підтвердила мої підозри колишня перша красуня усієї київської профтехосвіти.

— Я вас дуже попрошу, Агнешко Болеславівно, коли вона прийде, хай мені зателефонує.

Знаючи пристрасть шановної викладачки суспільних дисциплін поговорити по телефону, я чемненько попрощався і дав відбій.

Майже одразу заверещав міський.

— Слухай уважно, журналісте, — глухо пробубонів невідомий мені чоловічий голос. – Якщо ти хочеш отримати свою дівку, ти виконаєш усе, що ми тобі скажемо.

— Кажіть, — відповів я.

— Ти віддаси нам свою знахідку, а ми тобі — Віолетту.

— Яку знахідку?

— Не мороч нам голови! Дві години тому твій фріц дзвонив до Німеччини якомусь Каєві–Уве і сказав, що днями поїде додому, що поїздка була дуже корисною, а головну знахідку зробив ти! Німецьку ми теж знаємо, зрозумів? Отже, віддаси її нам, інакше …