Монолог самотнього мужчини

Речі відчувають своїх господарів – мій мотоцикл завівся з першого разу й понісся, аж у вухах засвистіло! Як молодий, він намотував на колеса вулиці і проспекти: Гмирі, Григоренка, Бажана, Колекторну, Підлипку! Ми повернули на сади, і я заглушив двигун:

— Далі пішки, реве дуже – почують!

— Ну ти даєш, гонщик, — зняв шолома і виліз із коляски майор–аналітик.

Я не був тут кілька років, і сади за цей час дуже змінилися: чимало ділянок скупили багатії і набудували здоровенних особняків. З якоїсь там «лінії» (на дачах під Києвом чомусь завжди — «лінії» і «садові») ми повернули на 107–у таки Садову і побачили знайому вже зелену «шкоду», припарковану біля непоказного дерев’яного паркану. Будиночок – типової побудови середини сімдесятих: низ – цегла, другий поверх – дерев’яний.

Сусідня дача — не те щоб кинута, але якась недоглянута: мабуть перші господарі постаріли чи померли, а діти приватизували земельку та й очікують, коли ціна на неї виросте… Он бур’яни по груди і замка на хвіртці немає. Ми в неї — тільки шасть, і тихенько на чотирьох – у потрібний нам бік. Між дачами колись був паркан, та дерев’яні стовпчики вже давно підгнили і ціла секція завалилася у траву.

До зустрічі на пристані ще майже година, а тут нас не чекали, навіть двері не зачинені. На першому поверсі — кухня, комора та їдальня – і ніде ні душі; сходами тихенько – на другий поверх. Віталій позаду йде, це і правильно – прикриє. Засклена веранда, з неї – ще одні двері — до кімнат. Хотів тихенько прочинити – рипнули, хай їм грець! – і переді мною, як з води, той, з метрополітену.

Лівою долонею – за лоба його і штовхаю – догори і назад, аби рівновагу втратив, а правою – під борлак безжально, ще й ногою по підвісках добавив. Завалюється він, хрипить; у найближчі хвилини – не боєць. На гуркіт другий вискакує – здоровенний, як бізон. Лусь його правим боковим не довго думаючи в голову, та де там, такого з кулака звалити – хтось із славетних братів потрібний. Відмахується здоровань рефлекторно – лечу я через усю кімнату, зношу по дорозі старенький стіл разом із стільцями і гальмую, лише спиною зустрівшись зі стінкою. А він, така машина, на мене пре. Де той напарник, чорти б його забрали? Це тобі, думаю, Олексію, не теревені про Вілюєва з Чапаєвим правити, тут діяти треба: стрімко, нестандартно. Вихоплюю пушку: гевал аж пригальмовує від несподіванки, і тут ззаду на потилицю йому потужно і стрімко обрушуються плазом здоровенні садові граблі часів незабутнього Леоніда Ілліча, за якого металу на інвентар не шкодували! Звісно, у даному випадку краще було би навернути суперника лопатою, та що Віталієві Валентиновичу потрапило під руку, тим він і загилив. Отримавши повноцінного нокаута, боєць завжди падає долілиць! Цей гепається так, що аж шибки у старенькому будиночку задзеленчали. «Іпон!» — кажу я Віталієві, що у перекладі з самурайської означає — чиста перемога, кричу йому: «В’яжи їх!» — і з ноги відчиняю двері до другої кімнати. Крім двох жінок, там нікого немає. Моя прекрасна полячка бачить мене з револьвером і розбитим носом, розвертається й закочує своїй поганій копії здоровенного ляпаса.

Тепер у нас троє нокаутованих, а кайданки у пана Віталія виявляються лише одні. Зате у бездонній сумці – цілий моток господарського скотчу. Ми швиденько сковуємо першому – моєму – за спиною праву ногу з лівою рукою, замотуємо здорованя липкою стрічкою, як кокон, а залишками надійно прикріплюємо до стільця Ілону.

— Уявляєш, вона, сестра, викликала мене на вулицю, а ці двоє запхали до машини, мобільного забрали і викинули, а потім сюди привезли! – не може заспокоїтись Віолетта.

— Фіалочко[17], — кажу, — усе вже минулося.

— Нічого собі – минулося: у тебе все лице в крові і ніс на очах розпухає.

— Порівняно з тим, що зробив пан експерт з тим штангістом, що й досі у відключці, я відбувся малою кров’ю на чужій території.

На вулиці характерно заторохтів дизель. Ми дали Віолетті граблі («Котрий смикнеться – лупи по голові»), збігли сходами і причаїлися біля дверей.

До дачі підкотив білий «фольксваген–транспортер», — той само, що був в аеропорту чи його рідний брат, — зупинився біля зеленої автівки «аґентів», з нього вистрибнув Полковник, за ним — кілька хлопців, усі у камуфляжі.

— Шефе, у нас порядок, — озвався Віталій і показався начальникові.

— Проїдьте на пристань, гляньте там, — наказав Ігор Олегович комусь у мікроавтобусі і попрямував з бійцями на дачу.

— Тих, з «Соболя», вже взяли, — повідомив він майорові, потім побачив мене, підморгнув і потиснув руку.

Була ще одна невідкладна справа, котру необхідно було зробити саме зараз. Я витяг мобільного, – слава Богу, не розбився у бійці, — і набрав свій же хатній.

— Ало, — невпевнено відповів Ріхард, який ще не знав про наші блискучі перемоги.

— Слухай, що ти мав на увазі, коли говорив сьогодні Каєві, буцімто я зробив головну знахідку? Що такого я знайшов?

— Як — що? – здивувався німець. – Ти ж знайшов Віолетту!