Монолог самотнього мужчини

— Я, здається, не туди потрапив.

— Ви потрапили туди, — завіряє Полковник. – От тільки діяльність аґенції призупинено за незаконні методи роботи і порушення законодавства України. А ви, власне, у якій справі? – і показує посвідчення.

— Я нічого не знаю про незаконні методи, — лякається іноземець. Я — добропорядний замовник і законослухняна людина.

Дивлюсь – Полковник добродієві крісло офісне підсуває. Сів той і далі веде:

— Я – Селім Ґері з Балтимори. Мій рід своїм корінням сягає у добу Золотої Орди.

Поки пан це промовляє, я встигаю зрозуміти: ніякий він не Ґері, він, мабуть Gary або… Garay!

Він мовчить, очікуючи, яке враження справить на нас Золота Орда, а я уточнюю:

— Тобто, ви – з ханського роду Ґераїв?

І ловлю кураж подумки: «От ти і попався, таємничий Salkhan – Селім–хан!»

— Власне, — витріщається на мене американський хан, — у цьому і полягає суть справи. Після виходу Кримського ханства зі складу Золотої Орди і заснування власної держави певний час існувала традиція призначати у прикордонні землі е–е–е–е–е…

— Намісників з роду Ґераїв, виділяючи їм війська для оборони північних кресів ханства від ногаїв, едичкулів, джамбулаків і, здається, кипчаків, — допомагаю я йому. – Коротше – від недружніх кочовиків Північного Причорномор’я.

Тепер уже троє вилупилися на мене.

— У тім–то і річ, що не завжди ці намісники були Ґераями, — каже Селім. – Мій предок, Рахмат–Ґерай, був призначений ханом Девлет–Хаджі–Ґераєм на таку службу. Сучасні Ґераї не заперечують, що мій рід бере своє начало від хана Рахмата, вони сумніваються, що Рахмат був Ґераєм і вимагають доказів. І такий доказ мій рід мав, але у 1771 році, при поваленні хана Селім–Ґерая ІІІ, сторону якого прийняли мої предки, і вторгненні російського війська до Криму цей доказ було втрачено, як вважалося, безслідно.

Мені точно відомо, що у 1941 році цю річ було відшукано на території Криму.

— Ви маєте на увазі золоту басму, знайдену професором Ізюмським–Інжировим? – закинув я нащадку ханів.

— Ви історик? – ошелешено спитав Селім. – Звідки ви все це знаєте?

— Хто ж не знає про відкриття професора? – зробив круглі очі я. – Це ж світило української археології! От незабаром буде широко відзначатися його ювілей. Так ви шукаєте…

— Золоту пайцзу, видану ханом Девлет–Хаджі–Ґераєм моєму предкові, Рахмат–Ґераю!

— Чекайте, ви кажете – пайцза, а Олексій – басма, — втрутився Полковник.

— Це одне і те саме: металевий ярлик, що слугував ханською грамотою, — пояснив я. – Є ще одна назва – тархан. От Тарханкут – місцевість, право на яку охоронялося таким ярликом.

— Документально підтверджено, — продовжив Ґерай, — що у 1942 році німецький офіцер барон фон Пферденкруп вилучив пайцзу з Кримського музею і перевіз до Києва для відправки до Німеччини, куди вона не потрапила.

— Цікаво – цікаво, — вставив репліку майор.

— Усі ці роки реліквія нашого роду так ніде і не спливла: на жодному аукціоні, в жодній науковій статті. П’ять з половиною місяців тому старий барон помер, а його єдиний нащадок почав збиратися в Україну для пошуків якогось доказу, без якого він, буцімто за умовами заповіту, не може отримати спадок.

— Це вам сказали в адвокатській конторі? – спрацювала моя звичка журналіста шукати «смажені факти».

— Ні. «Фартман і партнери» категорично відмовилися від будь–яких контактів зі мною. Але я маю свої джерела інформації. І я подумав: скоріш за все, баронові не судилося вивезти до Німеччини артефакт під час війни, він заховав його десь в Україні, і тепер молодий барон відправився сюди, аби здійснити те, що не вдалося його дядькові. Зрозумійте, якби знайшлася ця пайцза…

— Ви довели би свою належність до династії Ґераїв, — зробив висновок Полковник.

— Але я не претендую на вивіз реліквії з України, — поспішно заявив нащадок ординців. – Мене задовольнили би якісна кольорова фотографія пайцзи, завірена поважною українською науковою установою, скажімо, Інститутом археології, і висновок експертизи того інституту, що даний екземпляр не є підробкою. Я не бідна людина, і ладний заплатити за це великі гроші!

— А яким боком це стосується детективної аґенції? – поцікавився Віталій Валентинович, який, безперечно , про все вже здогадався.

— Я знайшов українську детективну аґенцію через Інтернет, замовив розслідування і перерахував аванс. А тепер от особисто приїхав, бо вони повідомляли про великі шанси на успіх. Я ні на мить не припускав, що вони використовуватимуть якісь незаконні методи.

— Хочу вас розчарувати: нащадок барона і не підозрює про існування якоїсь золотої басми і шукає зовсім не її, — не пожалів я цього мурзу.

— І аванс ваш плакав, — додав Полковник.

— До речі, де ви вивчали українську мову? — спитав Віталій Валентинович.

— У нас величезна українська діаспора, винайняв учителів, — сумно повідомив хан Селім.