Монолог самотнього мужчини

— Експерта з організаційних питань, — допоміг мені вискочити на сухе майор. Він простягнув Віолетті візитівку, потім подумав і видав кожному з нас теж по одній. «Віталій Валентинович Славнорибський, експерт–аналітик вищої категорії, тел. моб. …», — було написано на ній.

— Віолетта, моя хороша знайома, — відрекомендував я її хлопцям.

— У нас є пиво, а також вино і коньяк, — згадався мені недоторканий запас з холодильника, котрий ми не подужали у день приїзду Ріхарда.

— Мабуть, трішечки коньячку, — визначилася колишня прихильниця групи «Спейс». Я дістав зі свого «Лібхерра» пляшку і лимончик. Прекрасно знаю: коньяк не охолоджують, але куди ми його, нетверезі, прилаштували у перший день, там він і переховувався, очікуючи на прихід Віолетти. А майор експертної служби вже і лимончик нарізав прозорими кружечками, і пляшку відкоркував, і дамі налив. Ще й присутнім пропонує. Сам весь час — Віолетто та Віолетто. І дивиться на неї вологими очима, як бичок на теличку під час гону. А голос став такий оксамитово–вкрадливий… Де він взявся на мою голову, знавець етикету!

Маячня якась: я ж знаю, що вона не в обителі живе, в курсі ж про її амури, як і вона про мої, ми ж давні друзі, але вперше до неї на моїх очах заграє інший мужчина, і мені це до люті неприємно.

А стегно в неї – пружне та гаряче.

— У вас, Віолетто, форми, як у Мерілін Монро! – видав експерт з полювання на «жучків» і, як виявляється, на красивих жінок. Причому, одразу видно – вищої категорії!

— Невже? Ви мені лестите – загадково заблищала очима дочка викладачки економіки.

— Мерілін Монро відпочиває! Ви тільки уявіть, скільки б їй було тепер років! Усі принади повсихали би вже, — кажу і не можу втриматись: зазираю, начебто хочу пересвідчитись у своїх словах, сусідці у виріз. Диво дивне: родимка, яку я помітив сьогодні вранці, відсутня.

Вона весело кокетувала з «аналітиком з організаційних питань», теревенила про щось з Ріхардом, а сама – намагалася догодити мені: то кращий шматочок підкладе, то прибере щось зі столу. І стегном притиснеться, а то й персами.

Мені зазвичай вдається відчувати час, а тут глянув у вікно – вже вечір вечоріє, довго, мабуть, ми сиділи…

Експертний майор, якщо чесно, просік ситуацію навіть раніше за мене (кажу ж – відчувався досвідчений джиґун) і не те щоби прив’яв, але попустився, і жартував легко, невимушено і, треба віддати йому належне, дотепно.

Я колись збирався атакувати Віолетту, але так і не зробив цього. Невже тепер вона вирішила… Віддаючи перевагу джинсам і футболкам, вбралася, як кінозірка – для кого?

У мене в хаті є вихід з кухні прямо на лоджію. За проектом його не було , — з кімнати лише, — та, коли будинок заселявся, ним ще вешталися будівельники, я заплатив — і вони зробили. З кухні він більш потрібний, хіба ні?

Раптом Віталій Валентинович підвівся:

— Ми з Ріхардом підемо на балкон, покуримо.

За весь час, що німець тут, я жодного разу не бачив, щоб він курив. Але він встав і слухняно вийшов за майором.

…Давно мене ніхто так пристрасно не цілував, так солодко і, відверто кажучи, так бажано. На хвильку мені згадався її вранішній холодний тон в аеропорту, але розмірковувати про те у мене не було ані часу, ані можливостей. Скільки вони там викурили – не знаю, але через дверне скло їм було прекрасно видно, що діється в освітленій кухні, і хлопці мої делікатно не входили.

А коли нам вдалося відірватись одне від одного, Віолетта пристрасно зашепотіла:

— Ходімо скоріше до спальні!

— Але мені треба…

— Вони здогадаються прибрати, а як ні – я потім… Вранці…

— Та ні, мені треба у душ – я з дороги не мився…

— А я була у душі перед тим, як їхати до тебе. Ти кудись їздив? – між іншим спитала вона.

Знов загадки, розв’язувати які мені у той момент не кортіло:

— У відрядження. Йди, я швиденько!

Попередні пестощі звелися до мінімуму: не до них було. Ми кинулися одне на одного, наче хотіли надолужити одразу все за роки, проведені нарізно. Це було просто пристрасне з’єднання, без змоги стримуватись і хоч якось контролювати себе. Які там техніки – саме шаленство у найпростішій позиції. Виявилося, що вона, кохаючись, кричить, але мене абсолютно не обходило, чи подумають щось мої квартиранти, лише розпалювало ще більше.

А потім ми лежали, притиснувшись одне до одного і мовчали.

— Якби ти тоді сказав не йти за того мажора заміж, — раптом видала вона, — я би не пішла. Мені ніколи крім тебе ніхто по–справжньому не був потрібний. Чого ти тоді промовчав? Стільки років згаяли!

Я чудово зрозумів коли це – тоді.

— Я не мав що запропонувати тобі замість його закордону, квартири і машини.

— Хіба це головне? – провела рукою по моїй щоці вона.

— А як не головне, нащо ж ти пішла за нього?

— Я ж не винна, що він кликав, а ти – ні, він говорив, що я найліпша у світі, а ти мовчав, він щодня дарував квіти і освідчувався у коханні, а ти розповідав про ваших дурнуватих петеушників, буцімто я про них від матері нічого не чула… Як не за тебе – мені було байдуже за кого.

Я, звісно, не спитав, чого їй аж так кортіло заміж, що вона ладна була вийти за першого ліпшого, навіть якщо той, хто подобався, не поспішив з пропозиціями. Ще образиться… Але логіки я не просік.

Трохи відпочивши, ми знов захотіли одне одного. Якщо ви думаєте, що розповідатиму, хто кого куди цілував, яких місць на тілі торкався і у яких позиціях все сталося – ви сильно помиляєтеся. Те, що відбувається між чоловіком і жінкою в ліжку, розголосу не підлягає. Ніколи не розумів я того ж Олександра Сергійовича, котрий залицявся, упадав, вірші складав: «Я помню чудноє мгновєньє…», а коли таки добився свого, написав другові: «Нарешті я її трахнув…» — з усіма подробицями. Не зважаючи на всі поетичні звитяги автора, такий вчинок, як на мене – абсолютне свинство.