Монолог самотнього мужчини

І ще. Вона каже у множині – жінки. Їй здається, що їх у мене — безліч, леґіон? А направду одночасно більше однієї ніколи не було. Ну, майже ніколи. Та й то, якби кожен донжуанській успіх чоловіки відмічали якимись позначками, як от снайпери – зарубками на ложі гвинтівки, а льотчики–винищувачі — зірочками на фюзеляжі літака, я би у Покришкіних чи Червоних баронах не ходив.

Я направду не дуже вірю чоловічим оповідкам про походеньки й перемоги над прекрасною статтю, бо знаю лише одного мисливця за спідницями, в якого слово не розходиться з ділом: котру намітить – обов’язково буде його. За багато років нашого знайомства у нього була лише одна осічка, «недача», як здивовано визначив він сам.

Коли ця людина (не буду його називати, особистість видна, а раптом ви його знаєте) говорить, що не пам’ятає усіх своїх партнерок, але їх – точно понад тисячу, я вірю. Бо бачив – любить він жінок і вміє їх брати, а вони за це люблять його.

— А у мене їх було не дуже багато, — кажу я раз цьому донжуанові столичного розливу, — але до кожної було трепетне почуття, я пам’ятаю запах волосся кожної своєї жінки, відчуття її шкіри на долонях, модуляції голосу, смак поцілунку.

— Отакої, — здивувався спец по зваблюванню. – А я не те що імен – облич багатьох не пам’ятаю. Знаю: тоді–то і там–то – було, а яка вона, як звуть…

Він помовчав і каже:

— А ти, виявляється, гурман.

— Зовсім ні, — заперечую. – Я люблю жінок, але – не кожну.

І з грудня, з тієї вечірки, кортить мені запитати у молодої симпатичної поетеси, як би вона хотіла: стати однією з тисячі жінок, з якими «було» — як у нього, чи пам’ятною та неповторною – як у мене?

…Гостроокий поставив машину у дворі, піднявся з нами до квартири зі справжнім сканером і швидко знайшов ще два «клопи», дрібніші, іншої моделі – у коридорі та у міському телефоні. Очевидно, вони були встановлені від самого початку, просто кустарний пристрій їх не відчув – усі «маячки», залишені мною перед від’їздом, залишилися недоторканими, як деякі офіційні посадові особи. Ріхард розгублено дивився то на мене, то на молодика. «Ти хотів поліцію, — промайнуло у мене в голові, — ось тобі спецпідрозділ секретної служби».

Не треба бути академіком, аби зрозуміти: такі пристрої, що їх натикали у мій холостяцький барліг, далеко передавати сигнал не можуть. Приймач має бути десь поряд. Чому я про це раніше не подумав?

Усі мої вікна виходять у внутрішній двір будинку, і з моєї лоджії прекрасно видно його весь: зеленої «шкоди» сьогодні немає. Робочій день, ще й пора відпусток – під будинком всього пара машин. Це перед першим вересня їх насунеться, як набоїв до обойми – впритул: ні проїхати, ні пройти. Ще й на пішохідні доріжки постають… Хамство, звісно, і почалося воно з центру міста відповідно до рішення влади про дозвіл ставити машини на тротуарах, залишаючи не менше двох метрів для проходу людей. Та вони п’ятдесят сантиметрів не завжди залишають! Не можу второпати: з якого дива паркування у місті – це проблема пішоходів, а не виключно водіїв?

Так от: у дворі стояло всього кілька машин. Привернув увагу бордовий мікроавтобус «Соболь» з тонованими вікнами і антеною на даху – щось раніше я його тут не бачив.

Майор вийшов до мене в лоджію з сигаретою, перехопив мій погляд, підкурив, а тоді – гмикнув:

— У вірному напрямку думаєш.

Здається, у Полковника закрутилася своя гра: а чому, власне, ні? Є іноземець, який гасає Україною у пошуках невідомо чого в товаристві сумнівного журналюги, котрий заради красного слівця у статті розмазує по стінці Національний рейтинг «Фоліант року», обзиваючи його «Самодіяльністю у метеликах», і є приватна детективна аґнеція, що слідкує за цією парочкою, незаконно використовуючи при цьому новітні спецзасоби, і підкидаючи їм до машини зразки флори підозрілого походження…

Хіба це не привід спецслужбі зацікавитись усім, що відбувається?

Мій мобільний запіпікав про есемеску. «Зайди о п’ятій: здається, з тебе кава», — повідомляв комп’ютерний геній Макс.

По тому, як косував майор на екран мого мобільного, я зрозумів, що «працес пашол», як любив говорити останній Президент колишнього СРСР. У хлопців бравого Полковника вже, скоріш за все, були якісь плани і щодо прихованих мікрофонів, і щодо приватних аґентів, і нас, грішних.

Я прикрив балконні двері (у мене там подвійний склопакет із так званою «ручкою курця», а на вулицю – рами з одинарним), показав майорові очима на стіни, він зрозумів, просканував приміщення і кивнув головою – «чисто».

— Слухай, — кажу , — як тебе звуть?

— Зви мене Віталієм Валентиновичем.

— Що будемо робити: з «подарунками» і взагалі?

— Попрацюємо, — каже серйозно.

Я ще не вирішив, чи говорити усе цьому Валентиновичу, а він:

— Знаєш , яка улюблена примовка у нашого Ігоря Олеговича?

Ігор Олегович – так звуть Полковника. Звісно знаю:

— Наїстися лайна по саме «не хочу».

— Правильно . А друга?

— «Взялся за грудь – гаварі што нібудь»

— Це я до того: якщо ти вже звернувся до нас – відкривай карти, розповідай усе! – резонно заявляє Майор Валентинович. Як і той Штірліц, що був колись заслуженим штурмбаннфюрером радянського телебачення,, я теж не люблю, коли мене «держат за болвана в старом польском преферансе».