Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Я почав гарячково шукати в кишені піґулки, але вони попереплутувалися з копійками й різним мотлохом — найгірше докучали полотняні носовички, ще невідомо, чи часткова доза подіє на псяру, відстань невблаганно скорочується, носовички, ключі, копійки, кляті носовички, в мене несамовито тремтять руки, швидше ж бо, дурню, швидше, хай йому біс! — і тут бічним зором колишнього баскетболіста я помітив, як із сусіднього переліска навперехрест вівчарці вибіг вовк, звичайнісінький вовк — незмінний персонаж казок, шкільних підручників і копійчаних трилерів. Ситуація зробилася вже цілком ідіотичною, ще більш непевною і непередбачуваною — вовк ніяк не встигав перерізати шлях вівчарці, тим більше, що біг спроквола, а та вже була надто близько до мене, щоб можна було зволікати. Я жбурнув їй назустріч жменю кишенькового мотлоху, спаралізований отупінням раптової байдужості.

Подальші події могли б слугувати добрим матеріалом для передачі «Очевидне-неймовірне». Вівчарка, яка щойно гнала чвалом, домчавши до першої піґулки, зметнула її із землі, кинулася за другою, третьою, по чому її поведінка стала дивною й химерною — рухаючись дедалі повільніше, вона вже із певним зусиллям проковтнула останню й завмерла. Просто заніміла, мов укопана. Немов напхане тирсою опудало. Вона стояла трішки далі, ніж за крок, я міг би свиснути, гукнути чи навіть торкнутися її, та це навряд чи дало б якісь результати. До мене, як і до всього решта, їй уже не було анінайменшого діла.

Однак залишався ще вовк.

Той натомість, побачивши, що скоїлося з псом, рвонув чвалом і за хвилю вже наблизився настільки, що годі було думати про втечу як порятунок. Він долетів до вівчарки — та ані ворухнулася — уважно обнюхав її, потім зробив те ж саме з травою довкола, по чому обережно наблизився до мене, роздимаючи ніздрі — міцний, кудлатий, рудувато-сірий…

А далі він утнув таке, в порівнянні з чим уся його позірна міць — безжальні ікла, немилосердні пазурі, смердючий віддих і зсудомлені зіниці будь-кому, кажу вам, будь-кому видалися би забавкою.

Так от: пометлявши, можливо, надто перебільшено хвостом, він сів на задні і, дивлячись на мене мало не з ніжністю, сказав якоюсь підробною блатною фєнєю:

«Слышь, зема, братан, как друга прошу, — только одну таблетку. Ну, может две. Вишь, как колбасит всего» — і дрібно зацокотів зубами.

Марно було пояснювати йому, що я тут ні при чому, що таблетки не в мене, а в командира загону, і що це вже повне фуфло, а не сон, і що я цілком вже маю досить, і що тюремний жарґон варто вивчати ретельніше, може, навіть академічно, і що мені найвища пора прокидатися, тим більше, що неподалік і так догорає мій дім.